Субота, 29 листопада 1879

Добрий Ґавіні надсилає мені два квитки, і ми йдемо. Мені більше подобався Версаль: там частіше бачилися, бо всі мусили їхати назад тим самим поїздом.
Тут ідуть, коли хочуть, і немає того кумедного розʼїзду, що там. Публіка тут елегантніша, ніж у Версалі... але ложі трохи як у театрі, усі однакові, і ложа Голови, у якій ми сидимо, нічим не відрізняється від інших.
Усі на тих самих місцях, Кассаньяк пригнічений і згаслий, Ґамбетта, здається, схуд. Бешерель усе бігає. Я роздивляюся чудовий гобелен і жахливі статуї. Троє секретарів — Арен, Ріхтенберґер і Арно. Арно дуже захоплюються, та він і позує... коли не бігає й не мчить кудись. Його помічаєш на трибуні, і ледве встигнеш глянути в інший бік, як він уже зник, і знаходиш його на другому кінці зали або в ложах.
Потім він зникає, і знову бачиш, як він несе якийсь папірець Голові, потім сідає за свій маленький стіл позаду крісла Голови, а потім, невідомо як, входить через загальні двері й розмовляє із секретарями або тисне руки депутатам-бонапартистам.
Він, певно, родич братів Ганлон-Лі (для читачів через пʼятдесят років: найславетніші акробати). Але часом він зволить зупинитися на одній із найвищих сходинок ґамбеттайського трону і там, випроставши стан, підвівши свою гарну, мов викарбувану на медалі голову, дивиться на публіку й лорнує її. Тоді можна милуватися його статурою — незрівнянно гнучкою, стрункою, граційною і дужою.
Справжня голова з медалі — такий чіткий рисунок, із коротким кучерявим волоссям, чорний колір якого дивовижно пасує до рівного бронзового тону його обличчя, з якого вийшла б чудова картина, так само як і гарний медальйон. Ні, а ви помічаєте, що я не можу вгамуватися з похвалами й вичерпую всі слова захвату? Справді, я майже боюся, що вважаю цього хлопця... надто гарним. Я передусім художниця.
Я лорную Ґамбетту, а Ґамбетта лорнує мене так завзято, що під кінець Антонен Пруст і Жюль Феррі, які сидять біля нього, теж мене лорнують, і видно, що всі троє приглядаються до мене — у чорній вовняній сукні й чорному капелюшку. Тоді, оскільки Ґавіні подає нам знак спускатися, я підводжуся, щоб усі троє краще побачили мою фігуру, і гублю з очей Жозефа; я навіть не знаю, чи бачив він мою фігуру.
Ми повертаємося з Ґавіні пішки, його дружина приїздить у той самий час, і ми входимо разом; вітальня повнісінька. Жері — найлюбʼязніший із чоловіків. Але Ґабріеля немає. У середу він зачиняється писати конкурсну роботу на посаду секретаря посольства. Я люблю, щоб гостей було багато, бо тоді про це розповідають, особливо росіяни, і про тебе йде слава, що ти багато приймаєш, а це приваблює людей.
Зрештою, у нас дуже добре: дві вітальні, моя бібліотека, їдальня, і є чудовий чай та всілякі смачні наїдки.

Примітки

У Марі: «gambettai» [sic] — так у тексті. ↩