Четвер, 6 листопада 1879

Що вам сказати? Чи знов нарікати на боягузів, які мене оточують? Я ж нічого не можу! Моя мати на мить надумала поїхати до Росії й усе залагодити. Яка ж я наївна, що повірила в це бодай на мить.
Я приречена. І ніхто не хоче мене врятувати. Це жахливе відчуття — говорити до глухих, кричати в підземеллі, звідки мене ніхто не чує.
Мистецтво. Ой, далебі! Я знаю, але де ви бачили славу по двох роках навчання! Мистецтво дасть мені становище, коли мені буде двадцять вісім чи тридцять років! Бо всі ці малі великі люди, відомі у двадцять п'ять, почали ходити до майстерень уже з п'ятнадцяти чи сімнадцяти років. А мені потрібне щось негайне, мені двадцять, майже двадцять один рік.
Безглуздо борсатися. Уже нічого не вдієш. Так, я це добре знаю, але я слабка, я страждаю і плачу. Це абсурд, бо марно. Цього не мало б бути, бо це ні до чого.
Мені слід було б цьому опиратися... але я боягузка й оплакую себе.