Неділя, 19 жовтня 1879

Тітка склала заповіт на мою користь. Пророцтво ворожки нещодавно, а потім неможливі сни змусили мене подумати про те, що сталося б, якби вона померла без заповіту. Панове Жорж і Олександр тощо, тощо успадкували б. Це було б уже занадто... Після ворожки я пішла до мами, де була вся родина, і сказала їм напівсерйозно, напівсміючись, що мені напророчили, ніби я втрачу багатьох людей: «комусь із вас варто було б тільки померти, лишень подумайте! бачити, як успадковують ці чудовиська! Хіба що не мамі, бо після неї це її діти, Поль і я, а от тітці».
Знову ці нудні суботи! Ґолдсміди, Берта, Чумакови, пан де Тарент! Оцей бовдур.
Розалі розбила моє дзеркало, а мені снилися перли...
Я вибрала кілька малюнків і поїхала з Амандою до Сен-Марсо, якого ні я, ні вона не знаємо. Я вдяглася скромно, але з шиком. Мені було лячно, але там є пудель, який уже виявив мені тисячу люб'язностей першого разу, коли ми туди приходили.
Сен-Марсо низенький, темноволосий, із чорною бородою, лисим черепом, матовим, блідим обличчям. Йому лише тридцять два роки.
Тоді я викладаю йому свою побрехеньку: я проїздом у Парижі, маю брата, який малює вже два роки, рік він малював олівцем, потім почав малювати фарбами, а живопис не дуже йде, тож я подумала тощо, тощо; словом, він питає, чи маю я при собі малюнки, я приношу їх з екіпажа, і вони здаються йому дуже, дуже, дуже добрими, [замазано; портрет] сангіною «приголомшливий». Але, каже він, чи не ви це малювали? Знаєте, часом приходять і кажуть так, щоб дізнатися правду!
— О ні, ні, добродію, я розписую віяла й одне відіслала на Салон, та його відхилили. Але хіба ці малюнки виглядають жіночими?
— Та зовсім ні, навпаки! І він мав поради?
— Так, добродію, від одного іноземного митця.
— А скільки років цьому хлопцеві?
— Вісімнадцять.
— Хай йому грець! Я був би щасливий, якби зробив таке у вісімнадцять! Це дуже добре, але... це навіть дивовижно як на такий короткий час... Оцей ансамбль приголомшливий... Але як же... мені здається, що тут уже є певна вправність. Та з тим, що тут є, можна зробити багато, бо, зрештою, це збудовано, це правильно, це добре. Це малювали в Школі красних мистецтв?
Так, це радше малюнки скульптора, ніж живописця, гм... У цьому є шик, цей рух дуже гарний... Голови гірші за загальні постаті.
Він розповідає, що скульптура — невдячне мистецтво тощо, тощо, усе те, що кажуть про скульптуру, і що коли він приїхав до Парижа, то пішов до пана Жуффруа, який спитав його, чи має він із чого жити? Сяк-так, відповів він. Тоді ставайте скульптором, але якщо розраховуєте жити з цього, робіть щось інше.
Словом, коли він наговорив мені багато гарних речей, я сказала йому: «це я». Він дуже люб'язний, дуже милий, він пояснив мені, як починати, і пообіцяв прийти давати мені поради. Я вже не пам'ятаю всього, але я дуже задоволена.
А проте мені здається, що він не думає того, що каже, що це навмисне... я йому це сказала, а він відповів, що це неправдоподібно, бо він мене не знає й не відає, звідки я.