Пʼятниця, 29 серпня 1879

Я не дуже знаю, що сказати, а проте сталися дрібниці доволі великі. У вівторок перегони, а потім ми пішли на пляж, Блан підійшов до нас погомоніти і, побачивши муху на Діниному плечі, зігнав її, кажучи: що це у вас тут?
Зважаючи на те, як ми вже близькі з Бланом, та й узагалі, чи бачите ви в цьому якусь образу?
Але Берта, яка ненавидить цього чоловіка, влаштувала йому з цього приводу найдурнішу в світі сцену, словом, надуту індичу лють. Сердешний чоловік був приголомшений і, можливо, схибив, коли вона сказала йому не сміти більше з нею вітатися, відповівши, що поводитиметься так, як поводився з пані Йорк, яка дістала те саме виховання, що й вона. Пані Йорк померла, тож це незграбно. Так чи інак, неласка завжди впаде на нас: казатимуть, що пані Джонстон була змушена покласти край фамільярностям тощо... Одним ворогом більше, одним менше — на тому місці, де я тепер...
У середу Берта поїхала. Веселий потяг віз багато люду, перегони скінчилися.
Було весело. Принцеса теж поїхала. У четвер я малювала карикатури і цілу купу бразильців, а потягом о п'ятій прибув Ґехт, тобто Гехт, той добродій від пані де Лессепс.
Якось увечері, кілька днів тому, да Коста взяв аркуш мого паперу й написав Гехтові, запрошуючи його приїхати й кажучи, що задум листа походить від панни, яку він зустрів, тощо, та від її родини. І він приїхав. Я в захваті, він чарівний і музикант!
Ви ж знаєте, як швидко знайомишся на природі; цього ранку, поки я малювала, Гехт і да Коста прийшли провідати мене на пляжі, і ми разом повернулися, а потім поїхали break до Пюї. Мама, тітка, Діна, я, Алексіс, да Коста й Гехт. Цілий день разом. Схоже, ми друзі. Він мені дуже лестить і, здається, бере мене всерйоз; він уже освідчився мені в дружбі, розповівши, як знайшов двох своїх найкращих друзів — чоловіка й дружину. Він каже, що хотів приїхати одразу, але трохи соромно... Ви, певно, задоволені, панно, — каже він, — ви веліли написати слівце, і воно прибуває, намір добрий, задум милий, і будьте спокійні: ви не помиляєтеся, я вам друг.
Усе зробило моє слівце про Ґамбетту. Коли ви сказали: я хочу побачити Ґамбетту. Ви мене не знали, ви не знали, що я з ним близький... ну, я й подумав: оце хтось вартісний!
Щовечора в казино, а потім лишаємося гомоніти на готельному подвір'ї. Алексіс сяє, що його матері тут немає, він дуже милий. А ще Гехт, звісно, гадає, що це через нього, і не думає, що це через його зв'язки. Та байдуже, я відчуваю справжню прикрість від того, що я республіканка.
Мені соромно зрікатися своїх; нещодавно на перегонах коні наближалися до фінішу, четверо йшли впритул один за одним, а п'ятий загубив дорогою свого жокея й біг сам-один... я подумала про Принцового коня, мені стало боляче, я заплакала. Республіканці, можливо, кращі, але я прихильна до інших, і я навіть неабияк здивована, виявивши це почуття в глибині серця.
Ми гомоніли про все, мені дають від двадцяти до двадцяти двох років. Саме це й занурило мене в якесь нервове знесилення, через яке я ненавиджу все й усіх... і почуваюся вкрай нещасною. Треба плекати Гехта... через нього можна було б мати і Ґамбетту, і Малого Маяка. Знаєте, в Дьєппі, разом із синами Караджорджевичів, я зробила Малого Маяка приповідкою: коли немає чого сказати, цим розважаються.
Гехт каже, що нами правлять жінки і що треба йти туди, де розум, сила, дух... словом, я.
Ах! Господи, я проказала молитву з люттю... я страждаю.
Я більше не кохаю Кассаньяка... а подумати тільки, що я була з ним знайома, що видалася йому чарівною і незвичайною. Боже милостивий... Я часто кажу жартома, що життя — лише перехід...
Це правда. Та зрештою, яка різниця.
Фаталізм — це релігія ледарів і зневірених. Я зневірена. І присягаюся вам, я не тримаюся за життя. Я не казала б цієї банальності, якби думала так лише цієї миті, але я думаю так завжди, навіть у радісні хвилини.
Я зневажаю смерть; якщо там нічого немає... то все просто, а якщо щось є, я ввіряю себе Богові. Але я не вірю, що потраплю до Раю, бо й там триватимуть тутешні муки. Так судилося.
Чарівна ця покора, цікаво, чи не так? Це поза. Я позую.
Я відпишу свій щоденник Гехтові, та й під три чорти! Принаймні не Кассаньякові, між нами немає симпатії... Я не знаходжу в його натурі тих чарівних делікатностей, які навіяли б мені думку відписати йому своє життя. Я його кохала, здається, він був єдиний, можливо, кохаю й досі. Можливо, це велике кохання мого життя... Краще не доскіпуватися... а проте мені дуже хотілося б знати, чи це правда.
Треба бачити, як я холодно кажу, що «я не схиляюся перед цим добродієм, але талант у нього є».
[Примітка: 4 грудня 1879. Дивовижно, як ці речі змінюються! Я вважаю себе зухвалою щодо слова «кохати», на яке ані Кассаньяк, ані те, що я до нього почувала, не заслуговували.]

Примітки

Break (англ.) — легкий чотириколісний відкритий екіпаж.