Неділя, 24 серпня 1879

Берта порушує монотонність родини... а яка ж стомлива родина!
Учора ми балакали з погашеними свічками до четвертої ранку. Ми їдемо на перегони; на мені сукня з білого вовняного мусліну, ідеального крою, задрапована, як на античній статуї, велика муслінова фіш на плечах; рукавички до ліктя, чорний капелюшок і черевички. На Берті вбрання з помпадурового батисту, пошите за модою, тобто фальшивого стилю Людовіка XV чи XIV, дуже модного, гарненький капелюшок. Чоловік змушує її брати сукні на кокотський копил. Шкода. Да Коста, Сендфорд, Блан і Ламбертьє — ви ж добре пам'ятаєте графа де Ламбертьє в Ніцці? мої акровірші?
Берта мені його відрекомендовує. Сила-силенна люду, знайомі обличчя.
Мерзенний Лардереї тут, із паскудними жінками й геть отупілий.
А що наша кімната на першому поверсі, то, коли ми не виходимо, ми завжди при третьому вікні ліворуч, і перед вікном завжди хтось є. Це, гадаю, єдина бодай трохи весела річ у готелі; раніше це були князі, тепер інші. Гукаєш, [перемовляєшся], і поки одна біля вікна, інша вдягається чи чепуриться в глибині й здалеку втручається в розмову; Діна, Берта і я.
Після перегонів — казино, феєрверк. Але щоб додати собі трохи руху, ми втрьох з Алексісом ідемо до маленького міського театру дивитися якусь кумедію і прибуваємо саме на феєрверк. Наші кавалери приносять нам диван із зали, бо не лишилося жодного стільця, і ми розташовуємося по-королівському.
Потім ми вечеряємо під готельною верандою і регочемо до знемоги з усього й нічого.
Мені не весело.
Божидар у мене закоханий. Ви ж знаєте, як мені щастить.