Середа, 13 серпня 1879

Від учорашньої першої години ночі ми в Дьєппі.
Крішабер лишив мені вибір між Мон-Дором і морем. Мон-Дор далеко, Дьєпп зовсім близько, Караджорджевичі в Дьєппі. А до того ж ми вже готові були сідати в омнібус, коли надійшов Блан. Блане! їдьмо з нами! — сказала я. Я б залюбки, але це ж так далеко, до Мон-Дора, якби це був Дьєпп...
— Ну то нехай буде Дьєпп, це буде кумедно.
Я б хотіла, щоб це було кумедно. Протягом чотирьох годин, що тривала подорож, ми розповідали одне одному історії про стару Кувле, яка стала приводом [до цілої] безладної й геть навіженої розмови.
А Блан, з якого ми геть кепкуємо, бере себе за підборіддя й каже нам з переможним виглядом: «А проте ця шалапутна врода звабила чимало жінок». Та, побачивши наш шалений сміх, він обернув це на жарт і час від часу повторював і фразу, і жест. Ми його тепер інакше як «шалапутна врода» й не називаємо.
Ми разом із Караджорджевичами.
Невже всі ці приморські міста однакові? Я була в Остенде, у Кале, у Дуврі, а тепер я в Дьєппі. Тут пахне смолою, кораблем, линвами, цератою. Дме вітер, ти відкритий з усіх боків і почуваєшся в скруті. Тут пахне морською хворобою. Яка різниця проти Середземного моря! Там дихаєш на повні груди, там є чим милуватися, там добре.
І там не тхне всіма цими гидкими тутешніми речами. Мені вже миліше затишне зелене гніздечко, як Содень, Шланґенбад чи яким, певно, є Мон-Дор.
Я приїхала сюди дихати! Ага, аякже. Поза містом і портом повітря, звісно, краще. Усі ці північні моря мені не до вподоби. А з усіх тутешніх готелів море видно лише з пʼятого поверху. О Ніццо, о Сан-Ремо, о Неаполю! О Сорренто! Ви не порожні слова, вас не перебільшили й не споганили путівники мандрівників, ви справді прекрасні й божественні!
Ми дуже елегантні. Учора, в Парижі, я їздила до Лісу з Бертою, і ми зустріли Гехта, який привітався зі мною якнайлюб'язніше.
Блан лишається тут до суботи.