Неділя, 3 серпня 1879

Учора ми були в ложі навпроти сцени — моя тітка, Діна, я і пан Ґавіні. На самісінькому видноті, і всі на нас дивилися.
Діна була в чорному, дуже ефектна й гарненька. Я була в білому, у дуже довгій сукні з індійського мусліну, з фішю, що відкривав початок шиї й драпувався чарівним робом... Рукави з мусліну до самого ліктя включно, облеглі. Мітенки, які я потім знімаю, щоб позувати з руками й передпліччями.
Ґамбетта в бенуарі, Клемансо ліворуч від нас, а праворуч, майже навпроти нас, Арно, інакше кажучи громадянин Жозеф. Ґавіні показує нам його й додає, що мусить мене з ним познайомити. Та його перехоплює на ходу Жюльєтта Ламбер (пані Едмон Адам), яка знала його в Ніцці і яка кличе його до своєї ложі і, між іншим, [питає його], з ким він, і [розхвалює йому] цю молоду особу, яку вона помітила і яка сповнена шляхетності й чару.
Потім — маркіз де Молен, потім Ленґле тощо, словом — жодного Арно; вони привіталися лише тоді, коли я прогулювалася у фоє під руку з Ґавіні. І мушу сказати, що молодий громадянин вітається граційно і, з огляду на присутність дами, тримав капелюха знятим, аж поки ми зовсім не пройшли.
Та я розповідаю вам усе це зі стиснутим серцем і слізьми на очах. Мене спіткало горе. Мій пес, Коко 2, зник. [Це сталося, поки ми йшли] до театру. Я здивувалася, що він не кинувся мені назустріч, коли я прийшла, і пішла спитати в інших. Тоді мені сказали, що він загубився. Вам байдуже, але я ж так невимовно любила це бідолашне створіння, я охрестила його ще до народження, і я була прив'язана до нього так само, як він до мене. Ні, ви не можете зрозуміти! Яке це для мене горе.
Я завжди лишалася сама працювати з цим псом, який ніколи мене не покидав... Мої рідні, які знають, що я засмучена, зберігають похмуру мовчанку. Мама бігала цілий вечір. Повернувшись, я зійшла на вулицю й попросила поліцейських принести мені його, якщо знайдуть. Усім слугам оголосили, що вони мають принести пса або забиратися геть. Це вже четвертий пес за рік. Спершу Пінчо 1, потім Коко I, тиждень тому Нініш, а вчора мій пес.
[Я хотіла б] дізнатися, що його вбили. Тоді я б принаймні більше не чекала й не шукала. У тому, як він зник, видно неймовірну недбалість слуг, а надто Розалі, що їй непростимо, бо вона знає, як я дорожила псом.
Якщо мені й добре, то лише тут. Я дізналася про це, нічого не сказавши й мовлячи собі подумки, що це цілком природно. І справді, усі великі чи малі прикрощі, нудьга, досади, негаразди створені для мене. Якби їх не існувало, їх вигадали б навмисне для мене. Тож я геть скорилася долі.
Одним більше, одним менше. Треба заплющити очі, затулити вуха й чекати, поки воно мине, аж поки настане інше. Мене добре вимуштрувано, далебі; тож я можу похвалитися своєю незворушністю; я хвилююся лише в розмові! або заради сміху. Я не лягала, а наплакавшись... біля вікна, заснула на підлозі.
Не те щоб це було аж так зворушливо, але... це цілком звично.
Та що там, я готова до всіх капостей долі. Завжди є спосіб із них виплутатися.