Середа, 30 липня 1879

До нас завітав Блан! Ми вже кілька разів його зустрічали, і він підходив до нас, ніби нічого й не сталося. А тепер ось він прийшов. Мені байдуже, хіба що спершу легке відчуття ніяковості.
Ми не робимо цьому добродієві честі ображатися на його відсутність. Усе минає, як рік тому, тільки графиня Куве заступила угорку. Блан повідомляє мені кілька речей, які я знала, та інші, яких не знала. [Лицарський] Пополь кличе свою дружину ім'ям своєї коханки. Він зве її Нінетт, щоб не помилитися. Нінетт «торохтить цілісінький день», аж до знемоги цілого полку. Вона запевняє, ніби диктує газетні статті лицарському Пополю, який схуд, зате Нінетт погладшала, та не в стані [додає Блан. Обличчя в неї вкрите] прищами. Мене аж верне, поки я це пишу. Пам'ятаєте чудового Пополя, який казав, що коли бачить на обличчі жінки бодай найменшу плямочку, то відчуває огиду. Я нічого не питала, Діна розпитувала зовсім мало, жартома, а капітана не доводилося просити, щоб він розповідав.
Він каже, що Полева дружина забагато говорить. Тоді я із серйозним виглядом сказала йому, що це через молодість. Він заперечив.
— Та певно ж, пане, їй шістнадцять-сімнадцять років.
— Хто вам таке розповів!
— Кілька осіб. А хіба це неправда?
— Та ні, це жінка... двадцяти шести років.
Він уже зізнається у двадцяти шести... та все це дрібниці...
Гадаю, це він має мої листи... А мені байдуже.