Четвер, 19 червня 1879

Я не мала наміру туди йти, але ми дістали квитки через якогось Бічинського, поляка, натуралізованого француза, службовця Військового міністерства; ми познайомилися з ним у Дубельт.
До того ж цього тижня в ательє не працюють через натурника, який не тримає пози, словом — ми туди йдемо.
Діна, моя тітка і я. Обідін трапляється нам на вокзалі, і ми вирушаємо. Не щодня побачиш конгрес. (О пів на четверту) я в доволі піднесеному гуморі. З офіцерськими квитками доводиться вдаватися по допомогу до друзів, я посилаю по Дюґе, який береться до справи, потім приходить Жанв'є. А тим часом засідання перервано на годину, ми лишаємося в залі очікування, депутати виходять, серед них і вродливий Арно, він минає нас, бачить нас, обертається, зупиняється і дивиться.
— Він кинув на мене зневажливий погляд, коли я підійшов до вас, — каже мені Обідін.
Не знаю, чи був то зневажливий погляд, але то був погляд дикий і пишний, як і сам той чоловік.
Це арабський скакун. Ця чудова шкіра й це розкішне волосся, підстрижене коротко, але густе й кучеряве, як те волосся, що його роблять бронзовим погруддям. А яка постава, яка гордість! Але година — то довго, тож ми пішли (Арно вже зник) випити лимонаду в кав'ярні, і саме Обідін заплатив суму в один франк двадцять сантимів. Тоді я зустрічаю Бешереля, прошу його розсадити нас, сьогодні він солодкий, мов мед! і чудово розсаджує нас за сприяння Дюґе. Видовище було розкішне. Кажуть, бурі вирували з десятої до за чверть дванадцята, а потім з пів на четверту до п'ятої, але після другої перерви виходять сказати слово лише кілька правих ораторів. А вигляд зали величний. Робер Мітчелл виходить сказати, що голосуватиме за повернення, бо вважає, що для парламенту в Парижі вже немає жодної небезпеки. Та мій перший погляд був на Кассаньяка, на якого його огидна теща задоволено зорила в лорнет. Ниці люди! Кассаньяк стояв трохи вище за своє звичне місце; випростаний, поважний і спокійний, Кассаньяк, гарний, як я ніколи його не бачила, гарний, як ніхто на світі... Хай він одружиться з ким хоче, хоч із куховаркою своєї тещі, коли заманеться, — він однаково лишиться істотою, перед якою хочеться впасти навколішки. Яка шкіра, який погляд, який жест. І нехай у нього немає юнацької гнучкості й чарів араба, у нього свій чар, всемогутній чар, що кладе мене йому до ніг. Я звикла до його одруження і знаходжу його ще гарнішим, ще дивовижнішим, ще обожнюванішим, ніж будь-коли.
Він зійшов на трибуну під гомін лівих і одразу ж був прибитий жорстокою фразою голови Мартеля, який закликав зібрання замовкнути, «щоб жодне слово оратора не пропало».
Офіційна й жахлива іронія, проти якої нічого не вдієш, тож він нічого й не сказав і дав цілком ущухнути гомону й приглушеним вигукам, а тоді поважним, зневажливим голосом: Я дякую, — сказав він, — панові голові за зауваження, яке він щойно зробив і яке доводить, що він не має жодної довіри до неупередженості цього зібрання. Як бачите, одруження його не отупило. Але прочитайте ті кілька слів, які він додав потім і яких я не хочу спотворювати, слова, що стануть славетними й історичними, якщо, як усе наводить на думку, Імперія вже стоїть біля брами Франції.
Але не вдаваймося в серйозні речі.
Ми повертаємося з Дюґе й Обідіним. Я рада, що живу, ми заходимо до старої Ґавіні, яка сама, бо Ґавіні в Корсиці з усіма іншими корсиканцями на виборах Пієтрі. Вона геть приголомшена, що ми дістали квитки, бо їй роздобути їх не вдалося. Я розповідаю їй усе й про свої захоплення, і саме в цьому чарівному піднесенні я повертаюся додому, задоволена й весела. Тільки Ґавіні вважає, що я дурна, бо не заговорила з Віктором Гюго, який їхав із нами в трамваї і який, побачивши мій цікавий і захоплений погляд, усміхнувся мені й привітався.
Це правда, він геній, тут нічого... словом... Стара Ґавіні вважає також, що її чоловік просто дурень, бо не відрекомендував мені Арно, який говорить їй про мене і про якого говорю я... Ґавіні не дурень, але він мультедофіл. Хай йому грець. Ми, разом із мамою, ясно дали зрозуміти, що його нам не треба. Тож годі вже про цього корсиканця, якого треба прилаштувати, це мене дратувало б. Я весела. Кассаньяк — бог, Арно — янгол, а я — навіжена.
Та мені не щастить; Діні варто було б підчепити Обідіна, який для неї вигідна партія, кажуть, він дуже багатий. Я так цього хочу, та й знаки добрі: виходячи з трамвая, вона знайшла підкову просто під ногами Віктора Гюго. Це приносить щастя.