Вівторок, 10 червня 1879

Ці чудові Караджорджевичі обідали в нас, і аж до десятої вечора всі лишалися в мене, милуючись моїми малюнками, начерками, скелетом тощо. Божидар нарешті станцював вальс із Амелі (скелетом) — нагорода, яку я була йому винна за те, що він упорядкував мої книжки.
Погода чудова, я трохи втомлена після вчорашнього балу. Я була вбрана пречудово й доволі гарненька, але, прибувши туди, ми не знали жодної душі. Пан де Плансі витяг мене з мого закутка, де я ховалася за завісою, я танцювала з ним, а потім одразу настав котильйон, який я танцювала з паном дʼОтвілем і, звісно, з багатьма іншими. Загалом, гадаю, ближче до кінця я трохи розважилася, хоч і почула, як герцогиня дʼАбрантес сказала, що вона щойно з Версаля... Оце засідання!.. Я зберігаю для вас «Фіґаро» і «Французьку Республіку».
Мені прикро, що мене там не було... а імʼя пані де Кассаньяк занурило мене в цілий «океан» різних почуттів.
Стаття у «Французькій Республіці» мені до вподоби, вона доволі правдива, і Кассаньяка легко уявити таким, яким його там зображено. А втім, байдуже.
Удень приходив Мультедо, і, коли моя тітка на мить вийшла з вітальні, він знову завів мову про свою відданість, своє кохання і таке інше. Тоді я просто й чесно сказала йому, що в моїх очах він не зазнає ні підвищення, ні падіння, бо він — приятель, людина байдужа, приємна дуже любʼязна, і нічого більше.
— Я знаю, що я недостатньо значна особа, знаю, що я ніщо, а ви дуже честолюбна...
— Це правда, дуже честолюбна.
— Ви ніколи не покохаєте?
— Не думаю.
— Отже, ви не цінуватимете чеснот серця, відданості...
— Відданість!.. — це слово, яким позначають... ви добре знаєте що.
— Я не здатна її оцінити.
— Ви жахлива... А чи знаєте ви, що я прийшов майже попрощатися з вами, ми побачимося лише наступної зими.
— Боже мій, так, приходять, ідуть, лишаються добрими друзями, це може тривати десять років, хіба ж це не ідеал існування?
— А якщо ви трохи покохаєте когось такого незначного, як я?
— Навіщо говорити про неможливе? Не можна ні передбачати, ні міркувати про дива... та й трапляються вони в Європі так рідко...
Справді, вчорашній бал майже припав мені до душі, і, гадаю, якби я бувала на балах часто, мені навіть сподобалося б танцювати.
Але мені було страшно й ніяково... наче мені пʼятнадцять років.
На вечерю ці добрі республіканці подали шинку!! Було там і дещо інше, але ці погано нарізані шматки шинки займали почесне місце, і вигляд це мало негарний.
Я повернулася о чверть на четверту; пані моя мати пересилила свою недугу, щоб вивезти мене «у світ», як вона гадає.
Одне слово, погода гарна, вже майже одинадцята, я йду спати, тільки не приховуймо: я часто й багато думаю про Кассаньяка, який, зрештою, поводиться зовсім не так, щоб його можна було забути.
Я слухала те, що казали мені або одне одному інші, і влаштовувала собі окреме життя. Кассаньяк повертався із засідання до нас, і так тривало далі, попри цих чудових Караджорджевичів, яким я чемно відповідала, хоча думками була деінде.
Учора на балу, коли мова зайшла про засідання, я спитала пана дʼОтвіля, чи знає він Кассаньяка особисто.
— Так, панно.
— Він любʼязний?
— Гм... так, ми з ним у добрих стосунках, але він радше буркотливий.
— А його дружина мила?
— Гадаю, якась перекупка ношеного вбрання чи праля, я з нею не знайомий.