Четвер, 3 квітня 1879

Зрештою, життя гарне, я співаю й танцюю, коли я сама, бо цілковита самота — це велика насолода. Та яка ж це мука, коли її порушують [замазано: то тітка, то мала Ельсніц, ця мала отруює мені життя, як отруюють його слуги та родина, а проте] родина... послухайте, сьогодні вранці, повертаючись з ательє, я уявила себе щасливою, і ви не повірите, скільки ніжності я знайшла в глибині свого серця до всіх моїх рідних, до цієї доброї тітки, втіленої відданості й самозреченню... але от біда — я не щаслива.
Мала Ельсніц отруює мені життя. Я більше не п'ю чаю, бо це вона його наливає, а коли я мушу їсти хліб, який вона краяла своїми руками!.. Я ще наживу собі аневризму, бігаючи, мов божевільна, сходами, аби пройти бодай секунду шляху без неї, випередивши її. Беручи карафу чи оцетницю, я хапаю їх якось навиворіт, аби не торкнутися того, чого торкалася вона. Є в ній щось комашине, у цій бідній дівчині, і її жалібний вигляд та її чорні нігті завдають мені болю й викликають огиду.