Вівторок, 1 квітня 1879

Для початку я оголосила в майстерні, що в Ґамбетту стріляли. Мені повірили. А потім я розповіла, що в Палаці промисловості впала балка чи карниз і три-чотири полотна продірявило. Цьому повірили ще охочіше, мені допомагали ті пʼять-шість, кому я вже втнула Ґамбетту (о восьмій ранку); решта прийшла після пів на десяту, і Цільгардт так на це піймалася, що вже зібралася туди бігти, але я дала чотири су торговцеві фарбами (такому собі тутешньому персонажеві), і той помчав, мов стріла, дізнаватися; служниця кинулася за ним сходами, щоб дарма не ганяти цього чоловіка, який гукав: «Пустіть мене, пустіть мене!» — і повернувся він лише тоді, коли йому двічі повторили, що нині перше квітня.
Та от після пʼятої, коли я вже відбула урок арфи, прочитала випуск Дюрюї й ще інші книжки, пограла на всіляких інструментах — більше нічого вже не лишається, а читати ще означало б нівечити очі, які потрібні мені завтра зранку. До того ж я застуджена й стомлена від учора. А втім... мені це вже байдуже, я розповідаю вам це лише тому, що мені видається дивним таке існування в мої роки, з нашим статком і в самому серці Парижа.
Я змирилася, мені соромно за вчорашні слабкості.
Зрештою, досить добре втовкмачити собі, що моє життя влаштоване саме так, а не інакше. Я згасла настільки, що кажу: усе це одне й те саме.
Чому веселість має бути приємнішою за нудьгу? Варто лише сказати собі, що нудьга мені до вподоби й мене розважає. Відгомін «Посібника» Епіктета, дуже зручно. Але я могла б на це заперечити, що враження мимовільні, тож хоч яким сильним ти будь, перший порух у тобі однаково вже відбувся, а після нього можна влаштовуватися як завгодно, але він однаково і попри все був. І куди природніше йти далі шляхом першого враження, враження природного, чергуючи чи посилюючи пережите почуття, ніж вивертати його, викручувати, збивати з дороги й калічити ці почуття, аж поки вони не уподібняться одне одному, чи, краще сказати, аж поки все не змішається, не зітреться і вже ні до чого не буде діла: аж поки не перестанеш жити. А проте саме до цього я хочу себе довести. Коротше було б... та ні, тоді все було б скінчено; я казала це вчора, тоді як...
Немає на цьому світі нічого огиднішого, ніж не належати до нього, жити схованою і нікого не бачити, не мати з ким обмінятися думкою, не мати змоги бачити ні славетних людей, ні розумних, ні вчених, ні людей, про яких нині всі говорять. Ось вона, смерть, ось воно, пекло. Але хай я лише вирвуся звідси, з цього прокляття, що отупляє й через яке я не можу витримати навіть власної родини й розмовляю тільки зі своїми собаками, хай лише вирвуся звідси — і події стануть просто змістом життя. Говоритиму тільки про те, що заведено називати нещастями, ну, то проти них не слід бунтувати й нарікати, самі нещастя — це насолоди, і їх треба приймати як неодмінні складники життя: припустімо, я втрачу дорогу мені істоту, — гадаєте, мені буде байдуже? Навпаки, я була б у розпачі, плакала б, стогнала, кричала, а потім усе це розтануло б у смутку надовго, а може, й назавжди. Я не вважаю це чарівним, я цього не бажаю, я цьому не віддаю переваги, але мушу сказати, що це й було б жити, а отже, і втішатися життям. Втрачають чоловіка чи дитину, зраджує приятель, людина кричить і докоряє Долі, я, певно, робила б те саме, але такі вияви — в порядку речей, і Бог на них не ображається, знаючи, і людина на них теж не ображається, відчуваючи, що це природні й неминучі наслідки болю, якого зазнаєш. Стогнеш, але не кричиш у глибині душі, що цього не повинно бути. Сам того не помічаючи, приймаєш це. Буває, що потім людина відгороджується від світу, замикається в собі. Ви ж добре чуєте: потім? Буває також, і часто, що почуваєшся щасливим і на самоті, тобто з чоловіком чи з батьком або матірʼю, братами, сестрою, про яких думаєш і задля яких живеш. Але я зовсім сама, і я говорю за тих, хто зовсім сам... до того ж я незлюбила свою родину як одну з причин моєї моральної смерті. І ще: я говорю не про тих мовчазних і безвісних героїв, яких описують у романах люди, що вигадують їх або списують з натури, аби самим не лишитися такими.
Хоч скільки я вам це повторюватиму, усе буде мало, бо гадаю, що ви не здатні уявити, як я живу. Ви собі думаєте, що я скаржуся на спокійне життя й прагну галасу. Може бути. Але річ не в тім. Я скаржуся на те, що живу буквально відрізана від живих, що бачу тільки свою кравчиню та покоївку, а часом пані Ґавіні. Становище цілком виняткове в 1879 році, у Парижі, і без жодної поважної причини. Я люблю самоту й навіть гадаю, що якби я жила, то час від часу усамітнювалася б, щоб читати, розмірковувати, відпочивати; тоді це чар, щастя тихе й вишукане. У велику спеку ви раді-радісінькі сховатися в льох, але хай вас там замкнуть назавжди — тоді побачите! навіть якщо льох гарно умебльований.
Я чую, як зболені душі кажуть мені, що вони в тисячу разів охочіше були б мертві, як я, аби зберегти тих, кого втратили, чи уникнути того, що вистраждали. Абсурд! Зберігши дорогих їм людей, вони вже не будуть такі, як я; звільнившись від своїх страждань, вони мали б мої, і вони не [речення не завершено]
Тепер, якби хтось хитрий схотів завдати собі клопоту, щоб мене заскочити, він спитав би, чи погодилася б я купити життя ціною смерті, наприклад, моєї матері. На це я відповіла б, що не хотіла б цього навіть ціною життя, менш дорогого мені, адже з самої природи мати — це та, кого любиш найбільше. Мене гризли б страшні докори сумління, я не хотіла б цього — з егоїзму. Але я погано поставила питання.
Треба запитати мене, що я воліла б: втратити матір лишаючись живою чи зберегти її, померши (я сама)? Я не змогла б відповісти, але скажу вам, що в моєму нинішньому стані я не тішуся ні своєю дочірньою любовʼю, ні її материнською. А втім, зрозуміло, що це не залежало б від мене; питають лише, що я воліла б.

Примітки

В оригіналі англійською: «May be». ↩