Понеділок, 31 березня 1879

Після майстерні ми йдемо до кравчині пані Ґавіні, де її й застаємо. Тітка була в Базілевських, де бачила Лінзінген, оту мерзенну баронесу, звідницю Суворових і Дубельтів, за що ці пані часто утримують її, її чоловіка, її дітей і її коханця.
Це чарівне створіння буває всюди — у принцеси Матильди, у принців Орлеанських, на посольських прийомах, в Уряді.
Тож ви розумієте, в якому я стані. Але я не хочу себе вбивати. Яка з того користь? Я тут так само мертва, як була б і там. Якщо це лише зміна одного мороку й забуття на інші — то не варто й заходу. Спокій? А чи певен ти, що знайдеш там спокій? Раз помреш — і все скінчиться, а живучи... я, може, ще з цього виберуся. Ага, аякже...
Ні, бачте, ні до чого балачки, ні до чого. Потрібен вихід! Треба жити, як усі! А це бісове теперішнє товариство, таке розмаїте, таке зручне, таке приємне... це доводить мене до відчаю й до шаленої люті. Треба з цього вирватися, треба... Але як!
А в мене є тільки Бог!
— Я не йду до майстерні, бо весь вечір ридаю гіркими сльозами, не годна стриматися.
Пишу, щоб нагадати вам, що бути похованою в щасливому віці двадцяти років зовсім не так весело, як вам, схоже, здається. Тільки не сприймайте мої нарікання як особисті образи, за вашою звичкою. Я нудьгую щонайофіційніше й щонайостаточніше. Не варто гадати, ніби поїздка до Версаля — це вершина щастя. Та навіть це величезне блаженство зіпсоване нашим способом життя, бо, зрештою, кумедний же вигляд мають жінки, які нікуди не ходять і нікого не знають. Ви кажете мені, що я вийду заміж... Чудово. Але хіба це привід жити похованою? А припустіть, що я взагалі не вийду заміж? Тоді що? Невже я маю все життя сидіти замкненою й нудитися, час від часу їздячи замовляти собі сукні? Це справді несерйозно, ви не можете вважати, ніби це існування, і спати спокійно. Усі виходять, усі бачаться, лише я приречена на увʼязнення за бозна-який злочин. Щоразу, коли я вам це казала, ви відповідали, що я в когось закохана; цього разу, гадаю, такого бруду вже не вигадати, і я доросла.
Зрештою, я таки дурна, що розповідаю вам цю історію, — ви знаєте її краще за мене, але вдаєте, ніби не вірите, щоб мене розлютити. Який новий скандал тепер вигадають про ваше заслання в Ніцці? Замість грати там роль герцогині дʼАква-Віва (наша колишня вілла; декласована особа з трьома дорослими доньками. Колишня акторка), ви, може, добре вчинили б, якби заворушилися заради мене бодай на десяту частку того, як ви ворушитеся заради вашого любого Жоржа, хай його чума задушить, удавить і спотворить навіки.
Я знаю, що ви негайно напишете моїй тітці, щоб запитати, чому я це пишу і що сталося. Дарма. Нічого не сталося. Я б, можливо, лишалася спокійною, якби ми жили в пустелі. Та звуки ззовні долинають, чуєш, що діється, і вся ця лють, нагромаджена за місяці, одного дня приходить тебе задушити й викликати бажання спровадити себе на той світ. Тож мені здається, що ви могли б трохи постаратися й написати вашим чарівним Анічковим, цим дорогим і відданим друзям, таким елегантним, аристократичним і високопоставленим, щоб вони знайшли спосіб дати вам листа до когось із посольства — словом, хто вас відрекомендує, бо поза посольством чужоземці нічого не можуть, і всі, хто скаже вам протилежне, — або дурні, або брехуни. Ви могли б також написати княгині Голіциній, у неї, здається, є тут родичі.
Зрештою, ви могли б написати Пелікану. Ось три особи, яких я вам називаю. Тільки прошу вас, не пишіть їм, що ви хочете, аби я потанцювала «бодай раз, на балу». Скажіть просто, що ви живете в Парижі й вам треба завести там знайомства (всі це зрозуміють, усі знають, що це природно й необхідно, усі, крім вас).
Не думаю, що прошу у вас чогось... аж надто незвичайного, і сподіваюся, що пресвята й премудра Діна не подумає, ніби це може зашкодити вашому здоровʼю... Тільки писати треба не за рік, а негайно. За рік ми, можливо, всі вже щасливо згниємо.-
Це послання було буквально «зрошене моїми сльозами», як у «Полі та Вірджинії».
Урешті-решт я задоволена: що більше я мучитимуся, то певніше буду винагороджена.
Я застудилася, і Розалі приписує цьому мої червоні очі, а оскільки я жартую, вона цьому вірить.
Коли доходиш до такого, питаєш себе, звідки це горе; соромно так страждати через річ, таку принизливу, і силкуєшся її роздмухати, а то й перекрутити.