Субота, 29 березня 1879

Панна Ельсніц ходила з моєю візитною карткою до Ґамбетти, який присилає квитки. Та скажімо спершу, що малярство йде, що справа починає вимальовуватися, що є дещо добре і т. д., і т. д.
За відсутності старого Ґавіні ми приїжджаємо аж о другій. Як на нинішнє засідання, це й так досить рано. Замість розлучення — залізниці! Я не так нудьгувала, як почувалася дурепою через те, що сиджу тут і нудьгую перед тією жменькою депутатів, що лишилися. Тітка все стежила за секретарем Ґамбетти, який поглядав на мене лише після того, як попередньо довго роздивлявся в протилежний бік, — так само роблю і я, коли хочу відвести очі... я не кажу, що він робить це задля цього! я надто нещасна, щоб вірити, ніби на мене можна звернути увагу, але річ у тім, що він роздивлявся трибуни, де самий набрід, тож без особливого марнославства... зрештою, цей хлопець, мабуть, чванько, і це не його провина. Усі за ним упадають. Герцог де Ла Рошфуко-Бізаччіа здерся сходами на президентську трибуну, щоб поговорити з малим секретарем, ніби не міг дочекатися й перестріти його десь у проході чи поблизу зали засідань, де цей юний мільйонер снує туди-сюди, бо я рідко бачила, щоб хтось так метушився: підіймається, спускається, вітається з депутатами всіх відтінків, а надто з аристократами правиці, висуває й засуває шухляди, перебирає папери. Щоправда, це підкреслює його високий зріст і юнацьку гнучкість тіла, та все ж я не думаю, що він достатньо митець, аби робити такі розрахунки. Чоло видається мені низьким, але це почасти зачіска; скільки я могла розгледіти, обличчя дуже гарне, без жодної прісності чи вʼялості. Не знаю, чи то через те, що мені здається, ніби тітка надто на нього дивиться, чи через те, що я думкою зайнята ним, але я уникаю дивитися на нього, мов на якийсь негарний учинок, — так боюся, що він подумає, ніби я на нього дивлюся.
Це мене трохи дратує, бо я не можу як слід роздивитися обличчя й дізнатися, чи він справді такий гарний чи немає в ньому чогось, що його псує.
А втім, навіщо все це?