Вівторок, 25 лютого 1879

Ми святкували Карнавал цілий день. Ми були перебрані з голови до пʼят, і я неабияк потішилася, чіпляючись до кожного зустрічного ті дві години, що тривав парад екіпажів.
Найкумедніше було гукати «Артуре» чи «Ернесте» до англійців, які приїхали сюди підлікуватися, і казати їм: «Твоя дружина тебе зраджує». Або кричати незнайомцям, що я Ернестіна, що вони підступники й що я помщуся. Усе це відоме, дурне, коли хочете, та коли ввійдеш у раж, можна вигадати доволі кумедні ситуації й уривки діалогів. Поль дуже милий, він каже дурниці кожному перехожому на вулиці.
Позавчора ми взяли до нашого екіпажа геть незнайомого росіянина й цілих півгодини збивали його з пантелику. У розпал свята Поль нас покидає й влаштовує кумедну пригоду, ось вона зі слів самого героя. Пані Тютчева, панна й пан Ерістови сидять на трибуні. Поль підходить до них і стає позаду, а коли вони зібралися йти, він заступає дорогу князеві, який ввічливо просить пропустити дам; та зелене доміно не зважає на прохання, і князь каже йому, сміючись:
— Ну ж бо, маско, пропусти нас.
— Ні, — відповідає доміно, — ні, я вас не пропущу. І знімає маску.
Німа сцена.
— Любий пане, я дуже радий зустріти вас. Ось уже два роки я вас шукаю, а ви ховаєтеся, як боягуз, яким ви і є.
— Але, пане, але, пане, чого ви від мене хочете, що ви маєте проти мене? Ми ж розсталися добрими друзями в Гавронцях, говоріть російською, прошу вас, — додав він російською.
— Прошу вас говорити французькою, пане, я хочу, щоб усі знали, який ви негідник.
Інший на його місці скипів би, але пана Ерістова боятися нічого: дядько Олександр пʼятдесят разів казав мені, що він дурень, але це вже переходить усі межі.
— Пане, дозвольте мені провести дам, і я до ваших послуг.
— О ні, ви сховаєтеся. Зніміть свою дротяну маску, щоб я дав вам ляпаса, коли вже ніщо інше не діє.
— Немає потреби давати ляпаса, ви знаєте мою адресу, я до ваших послуг. Я дам вам будь-які пояснення, яких забажаєте. Та й що я вам зробив?
— Багато — моїй родині й мені; і саме мені ви відповісте за всі ці підлоти.
— Присягаюся вам, що я нічого не робив, даю вам слово честі...
— У вас немає честі, та й не ви це робите, ви надто дурний, — це ваша стара коханка вас підбурює!
— Я до ваших послуг, пане.
— Я тільки цього й прошу, от тільки я піду за вами, бо інакше ви втечете.
— Дуже добре, пане.
Вони вже підходили до екіпажа, коли підбіг лакей покликати пана князя.
— Бачите, пане, я мушу супроводжувати своїх дам.
І він стрибає в екіпаж, але Поль, відсторонивши лакея, опустив шибку й сказав Вінславу та ще одному панові, що стояв коло екіпажа:
— Я ж вам казав, що він боягуз і що він сховається.
Потім він прийшов до нас і розповів про пригоду. Я задоволена. Це енергія трохи запізніла, щоправда, але краще пізно, ніж ніколи. Полеві девʼятнадцять, але йому ніколи не дають менше двадцяти пʼяти. Це високий хлопець, статурою як велетень, і така людина мусить змушувати себе поважати. Із жахливого шибеника він став спокійним, добрим і чесним. Він ніколи не бреше. Мама одразу лякається, і якби він її слухав, йому можна було б плювати в обличчя. Звичайні матері — боягузки. На щастя, є сестра. Він це відчуває і йде до мене. Але що ви скажете про князя? Він, певно, побоявся, що його побʼють. Схоже, він не вважає себе ображеним. Але якщо тут є мати, то там є коханка і дурість самого чоловіка, яка справді дивовижна. Цих людей можна налякати! Це було б добре. Ерістов ніколи не битиметься. Завтра я вживу заходів. Доскажу вже про цей день. Дурасов представляє свого друга Обідіна. Ми вечеряємо в «London House» у півмасках і доміно. Потім екіпажі, квіти, сміх, крики. Нас шестеро в екіпажі, і всі в масках.
Скрізь величезний натовп, ми були як цар, що проїжджає і якому кричать «ура!», бо ми кричали, і від того кричали всі.
Корсо проходило пішки, втім, ми туди не ходили, ми милувалися феєрверком з трибуни. Ці добрі, ці чудові ніццянці. Вирісши серед них, я їх люблю! Я ненавиджу людей з Півночі. Я говорила з усіма, з простим людом, і всі чемно відповідали. Жодної зухвалості, жодної банальності. Нарешті, коли все скінчилося і Бідолашний Карнавал спалили, ми випили чаю в Рюмпельмаєра й, аби продовжити жарти-причепи того дня, кожен із нас щоразу, коли проходила офіціантка, питав її, чи не прибув ще пан Ґотьє. Виходило разів двадцять пʼять, не менше.