Вівторок, 18 лютого 1879

Я читаю газети, я знаю все, що діється. Мені хочеться побачити і прийоми, і засідання Академії, та чого тільки ще? А натомість... мені лишається тільки плакати. Гадаю, якби я не думала, що мене читатимуть після моєї смерті, я померла б тієї ж миті.
Квитки до Інституту знову повертають мене думками до Покійного. Якби я була його дружиною, то могла б вести життя, яке обожнюю, мати квитки на засідання Інституту та запрошення на офіційні прийоми. Бачте, які скромні в мене бажання... Я не знаю, що робити й що з собою чинити... Ніколи, ніколи я не була такою пропащою, такою божевільною. І якби мати була тут, я пішла б до неї, та з перших же слів про мою тугу вона завела б мову про мої сцени, про мій крик, про пані Тютчеву, а скінчила б тим, що втекла б у сорочці чи в халаті — на вулицю чи хтозна-куди.
Ах, яке прекрасне моє життя, ах, яке солодке, — і, гадаю, сліз, що ллються в мене з очей, вистачило б, аби вмити Амелі чи отруїти якогось чесного чоловіка.
Щойно я впала навколішки перед своїм ліжком, щоб просити в Бога справедливості, жалю або прощення! Якщо я не заслужила цих тортур, нехай учинить справедливо! Якщо я скоїла мерзоти, нехай простить! Якщо Він існує, якщо Він такий, яким нас навчають, Він має чинити справедливо, має змилуватися, має простити. У мене є лише Він, тож природно, що я йду до Нього й заклинаю не покидати мене в розпачі, не вводити в гріх, не дати мені засумніватися, богохулити, померти.
Мій гріх, поза сумнівом, відповідає моїм мукам. Я, мабуть, щомиті чиню дрібні підлоти, які складаються в жахливу суму.
Щойно я різко відповіла тітці, але інакше не могла; вона ввійшла тієї хвилини, коли я плакала, схиливши голову в долоні, і вимагала від Бога, щоб Він зайнявся мною. Ах, скорбота над скорботами!
І не можна, щоб мене бачили в сльозах — подумали б, що я плачу від кохання, а я… плакала б із досади.
~~Я уникаю катастрофи зі шпилем Страсбурга~~
Я проваджу далі своє читання Дюма. «Тереза» — це історія, якої я не розумію. Але там він розповідає про одного молодця, що виліз на хрест Страсбурзького собору зовнішньою драбиною.
Я теж це зробила, дев'ять років тому, і оскільки в ту пору я не вела щоденника, я записала цю подію у свій дитячий портфельчик. А позаяк мені впав хтозна-звідки під ноги камінчик, заледве з двадцятисушову монету завбільшки, і позаяк я спрагла була зворушливих речей, я заховала цей моноліт у відділення для дрібняків і додала на аркуші ось таку прецікаву нотатку: «Камінь, що впав на мене, коли я сходила зі шпиля Страсбурзького собору. Якби цей камінь був більший і якби я дістала ним по голові, мені настав би кінець».