Неділя, 9 лютого 1879

Я була в гуморі, і ми поїхали до Опери; я зробила собі величезні груди й узяла голос Барона з «Вар'єте». Увесь час було доволі кумедно. Де Дайєнс заінтригувала Мультедо, а я заінтригувала людей, яких знаю лише на ім'я. Голос і жахливий акцент, що я взяла, відганяли всякі підозри. Мені дуже кортіло заговорити до Блана, який там прогулювався, але я боялася. З Полем Ле Ру, малим Полем, вийшла доволі незвичайна розмова. Я говорила про мистецтво, науку, літературу, політику — усе впереміш із усякою непристойністю, через що він сказав Мультедо, що я кокотка, а оскільки Мультедо сумнівався, малий Поль нахилився ще ближче йому до вуха й запевнив, що цілком цього певен.
Які ж брехуни й тупо самозакохані ці чоловіки.
Кінець — справжній епос. Ми натрапляємо на брата Поля з якимось малим корсиканцем, котрий, бачачи, що його взяли в облогу, намагався відтягти його до шиковних дам у трико, запевняючи, що ці два чорні доміно — «дві дрібні повійниці з Гельдера».
Ми регочемо з цього, мов дві навіжені, й тягнемо їх до кафе [викреслено: з нами] випити шампанського, кепкуючи з бідолашного малого, якому Поль шепнув на вухо, що одна з нас — його настирлива коханка, а друга — приятелька. Словом, дами. Жулі та Аннетта. Корсиканець набирає хитрого вигляду й пропонує нам зняти маски, бо ж він нас знає. Він був такий дурний, що ми реготали без упину, а Поль добре грав свою роль із де Дайєнс, яка грала свою чарівно. Та малий корсиканський простачок, що, вважаючи нас за дам, розсипався у вибаченнях за свою першу фразу, був просто чудовий.
Дурний ніс і дурні очі! Зрештою ми йдемо до «Кафе Мазарен», прихоплюємо там ще одного корсиканця й усі п'ятеро вирушаємо вечеряти до «Кафе де Парі». Ці нібито студенти чи журналісти небезпеки не становили. Білі руки й маленькі ніжки вибивали їх зі звичної колії та вселяли повагу, а ще тут був Поль, який нашіптував їм про свої стосунки з однією з нас, запевняючи, що це світські жінки. Вони цим перейнялися, і ми домовилися зустрітися на перегонах наступного дня.
Ці добрі діти все проковтнули, повірили, що ми дами, й освідчувалися нам, благаючи побачень у Гранд-Отелі. Це було безглуздя, але дуже невинне. Гадаю, я не наважилася б так пуститися берега зі світськими, нагородженими орденами чоловіками — у них забагато самовпевненості. Але ця наївність, що [замазано: нас] благала забути про дрібних повійниць із Гельдера й просила нас зняти маски в буфеті Опери, — погодьтеся, що ця невинність освіжає душу.
Усе це не дуже добре. О, я знаю, але ніхто не брав мене ні за руку, ні за стан; лише двічі я подала руку для поцілунку двом корсиканцям. Так роблять і в салоні, і вони вклали в це стільки шани, що, далебі, я від цього ще не помру.
Я помру з туги — оце можливо, якщо це затворницьке життя триватиме.
Я ревіла, мов звірина, два дні тому й позавчора, і, словом, час, щоб цьому настав край.