Середа, 5 лютого 1879

Отже. Ми були у Версалі. Перший день головування Ґамбетти. Промову, яку він зачитав, зустріли з ентузіазмом, і будь вона навіть гіршою, було б те саме. Ґамбетта читав погано й огидним голосом. У нього зовсім немає міри як у голови, і коли вже бачив Ґреві, питаєш себе, навіщо цей чоловік сюди взагалі прийшов. Щоб головувати в палаті, мало мати талант — потрібен особливий темперамент. Ґреві головував із механічною розміреністю та точністю. [Замазано: Перше слово] його фрази було подібне до останнього. У Ґамбетти ж є крещендо, уповільнення, розширення й звуження; порухи голови, злети й падіння... коли він згадує, що треба стримуватися... Словом, або він наплів недоладності, або він дуже, дуже хитрий.
Ми їхали з Руером, дуже люб'язним; от тільки місць не було, тож ми сіли в другий клас. З Руером завжди щось та трапляється.
От тільки ось у чім річ: я повернулася й справді не знаю, навіщо...
[Навскоси: Ґавіні був з нами, і дорогою я слухала анекдоти про Збори 1849–51 років.]
То невже ніхто не витягне мене з цієї пустелі! Невже Бог не чує! Чи можливо, щоб я гнила в цій самотності, у цій занедбаності!
А мої рідні лишаються спокійні. Я ж більше не можу. Ви не знаєте, що то за принизливий страх — бачити, як старієш у пустелі! Це щось огидне.
О, це не за себе, присягаюся вам, хоч би й головою Ґреві, як хочете. Але ж інші питають себе: ну то що там панна така-то, що з нею сталося? Мене надто часто бачили в театрі, на вулиці й на перегонах від тринадцяти до сімнадцяти років у Ніцці, а потім в Італії. А відколи я живу усамітнено, мене, певно, мають за стару.