Субота, 1 лютого 1879

Можливо, я поїду до Неаполя на два тижні з Полем. Княгиня Ерістова та її сестра Горпінченко зараз там. Я отупіла, очманіла, пропаща; може, це підніме мені настрій. Та навіщо?
Ах, сьогодні ввечері ми добряче насміялися у «Варʼєте» — Le grand Casimir, із Леонсом, Бароном, Дюпюї та Селіною Шомон.
Мені завжди трапляються прикрості. Я мріяла й хотіла для нової квартири темну вітальню з чорними драпіровками, книжками тощо тощо, а маю вітальню суцільно в стилі Людовика XV. Біла ліпнина, позолота, лаковані меблі з розписом у стилі Людовика XV, с. 40 атлас блакитний; завіси теж із блакитного атласу, саксонський годинник... Словом, найразючіший контраст... І все це через мою блакитну кімнату з Ніцци, яку довелося використати, та оздоби власника, що їх не стає духу знищити заради оренди на рік. До того ж ця вітальня виходить у велику через величезні двері-аркаду, що майже поєднують їх; такі самі двері ведуть до їдальні й до передпокою, перед яким є якийсь, не знаю, ажурний альков. Якби все це мати, можна було б давати чудові свята. Ах, так. Отже, через цього Людовика XV ця вітальня не моя, це буде друга вітальня, а що в ній стільки портьєр, що здається, ніби стіни оббиті тканиною, та ще моє псише, і різьблені медальйони, і мʼякі крісла, і кушетка, і біле лаковане розписане піаніно... я однаково лишатиму її трохи для себе, музикуватиму там. А потім., з однією великою вітальнею було б замало. Мені лишаються дві великі кімнати й дві маленькі туалетні, кожна з гарним вікном. Як бути? Мені потрібна майстерня, бо хоч я й працюю там, я приношу додому свої картини, свої папки, роблю ескізи, маю анатомічні муляжі, скелет, мольберт, на якому мені трапляється пробувати композиції, і по неділях — словом, мені потрібна майстерня, і я не можу запхати туди свої книжки, і свій письмовий стіл, і добре крісло «Фауст», і килим, бо тоді це вже не буде майстерня, а якщо я захочу зайнятися скульптурою... Ні. Ця майстерня міститься за моєю спальнею, яка сама — поруч із блакитною вітальнею. З цієї спальні... я пишу все це в надії, що мені спаде на думку якась ідея.
Ну ось, я щойно прочитала в Дюма (Un cas de rupture) теорії про ноги. Він теж їх обожнює, та ще й як! Біжу до ліжка, щоб переконатися, що ноги в мене пристойні.
Завтра вибори в Кондомі... я вже збиралася звернутися до Бога з палкою молитвою, щоб Він улаштував провал чоловікові Акар, але.... Ах, ну так, але! Це по-дурному, та я не наважилася молитися про лихе.. Невже я добра? А потім я сказала собі, що коли молитимуся, аби заподіяти зло своїм ближнім, то молитов, які я підноситиму за себе, вже не буде вислухано.
А проте я певна... іноді отак буваєш у чомусь упевнена, і рідко помиляєшся, — і я певна, що якби я попросила про це сьогодні ввечері... пан доктор Ланнелонг був би депутатом від Кондома.
Уже два дні Греві — президент Республіки, а Ґамбетта — голова палати... ні, не те... Не вперше мені трапляється з принципу не просити в Бога того, чого я шалено бажаю... Дуже цікаво.

Примітки

Le grand Casimir — «Великий Казимир», оперета-буф Шарля Лекока (театр «Варʼєте», 1879). ↩
Un cas de rupture — «Випадок розриву», оповідання Дюма-сина; українського перекладу немає. ↩