Неділя, 26 січня 1879

Ось ці чарівні запрошення: їх переписав публічний писар, і їх розіслали.
Я щойно з Опери, ніхто не прийшов. Лише наприкінці ми надибали двох, а тоді ще одного — то були пристойні чоловіки; після всієї тієї погані вони здалися мені чудовими й не нудними.
Один із них — той пан, що вічно ходив за мною, і нещодавно в Кляйна; це багатий угорець, пан Фріман, одружений із панною де Персіньї, яка щойно народила йому сина. Про нього мені розповіла пані Ґавіні, коли якось показала його в Лісі. Двоє інших — пани де Курсель і Карнассак. Ми заявили їм, що маємо намір започаткувати еру цнотливості на балах в Опері, і грали великосвітських дам із реверансами, а нам відповідали посольськими поклонами. Словом, було не так уже й погано, бо Фріман шаленів від моєї ніжки, яка здавалася сміховинно маленькою порівняно з грудьми, які я собі змайструвала з подушечок. Ця ніжка звабила вже не одного. Якби Кассаньяк справді кохав гарненькі ніжки, він лишився б при моїх.
Повірте, я до себе справедлива і добре бачу, що останнім часом змарніла, але ж моя ніжка в чорній ажурній панчосі, крізь яку під шкірою вгадуються кісточки, взута в черевичок із чорного атласу, на низьких підборах і такий широкий, що за найменшого руху з обох боків видно підкладку, — а підйом такий вигнутий, що завжди лишається проміжок між підошвою і ступнею. Ну, щоб тільки з цими ніжками не сталося лиха, — щоб не наврочити, поспішаю додати, що босі вони куди менш гарні. Зараз шоста ранку, я вмилася і морально, і фізично, а тоді милувалася собою зовсім голою. Я не егоїстка і жалію вас, що ви не можете бачити мене так, як я бачу вас.
Блан був там, я його уникала, мені було страшно. Ми не зустріли жодного дотепного чоловіка — ні слова, ні фрази. А подумати тільки, що рік тому тут був Кассаньяк, що я могла з ним говорити, що він навіть говорив зі мною... а я була така дурна! Я воліла б тоді повіситися, ніж сказати йому, що ходжу на бали в Опері.
Щоб утішитися, я йду перечитувати ті щасливі дні.
Кассаньяк був тут, я могла з ним говорити — і не зробила цього.... А тепер нічого! Ні, бачте, мені це в голові не вкладається!
Перечитайте швидше від вівторка 22 січня 1876 до вівторка 29-го, перечитайте з тією самою любовʼю, що і я. І коли Покійний шепоче мені на вухо: «Марі. Іншого я тобі не дам», — здригніться, як я, і ось — минув уже рік, а я й досі цієї миті відчуваю, як це слово Марі мене знищило, розтопило і як я вся зомліла душею, почувши, як він вимовив моє імʼя мені на вухо. Іншим він давав їх уголос.
І це панна Акар відібрала його в мене! Якби ж вона померла в пологах! Ні, ну хіба ж це жінка! Боже мій! Залізнична катастрофа, та що завгодно, врешті.... Її мати вдруге вийшла заміж, і це стара шельма, яка й горя не відчує. Стільки щасливих, багатих, коханих людей помирає, кидаючи в розпач цілі родини! Стільки нещасних, які є єдиною опорою своїх бідних батьків чи малих дітей, — і вони помирають! Стільки корисних, розумних, талановитих людей. Митців, музикантів, письменників — і вони помирають!
Замість них, Боже мій, візьми цю жінку! Якщо правда, що вона лише нікчемна й непотрібна істота на землі для цієї істоти. Боже мій, Ти міг би не жертвувати...
Я обожнюю цього чоловіка; досить мені згадати його голос, як я вже готова плакати, — і я молю Бога вбити жінку.
Але ви не знаєте, які чисті мої почуття.
Я нічого від нього не хочу — лише чути його голос, пригорнутися до нього, схилити голову на кишеню його сюртука й відчути, як його рука лягає на мене, обіймаючи, мовби щоб захистити... так, як я пригорнулася до нього того вечора, без жодної задньої думки, а як дитина чи як змерзла пташка.
Він — єдина істота, яку я бачу справді сильною, справді чоловіком — таким, яким має бути чоловік, у затінку якого жінка любить жити.. Усе те саме дідусеве порівняння: ньюфаундленд і спанієлі.
Уже майже друга ночі, годі цього безумства.
Інші, що приходили один за одним, по черзі затьмарювали один одного, а цей прийшов як господар, змів усе одним помахом рукава, і, здається, скинути його з трону буде нелегко.
Неділя, вечір. Я тоді сказала: більше, ніж брат, менше, ніж коханець. Така була моя думка, навіть тоді. Пане Дюма-сину, ви ж бачите, що даремно наговорили жахів у своїй передмові до «Дами з камеліями». Ця чистота... ця безкорисливість мають бути ознаками справжнього, безтілесного Кохання. Любиш чоловіка, любиш його голос, його обличчя, його розум, його манери... тоді як інші;
Мені нічого не лишається, як померти. Хто прийде по мене в нашій самотності, кого ми бачимо, хто бачить мене? Ніхто. Я шість разів сідаю в карету й шість разів виходжу з неї, закутана й під вуаллю, а тоді., оце й усе.
Вважатися відомою — і в чужих, і у власних очах бути ще тільки в стані надії!
Люди, які бачили мене чотири роки тому, у шістнадцять, коли я здавалася вісімнадцятирічною, і не бачили відтоді вже два роки, рахують не так, як я! Померти, не поживши. У відчаї та зівʼяла... Гадаю, ніщо на світі вже не зможе мене оживити. Якби я виходила у світ, мені завжди було б соромно чи страшно.... Якби ще було чого! Та ні, нічого немає — і щось таки є. Мені здавалося б, що я всім набридаю.. Так, краще померти... Я чекатиму лише до двадцяти пʼяти років, якщо все триватиме, як тепер! якщо нічого не покращиться, а коли стане краще, дочекаюся числа 30, — а тоді це прекрасне й дороге життя, що зробило мене такою щасливою, скінчиться.

Примітки

Марі пише 1876, але має на увазі січень 1878 року, на рік раніше, коли Кассаньяк прошепотів їй її імʼя за обідом (запис від 28 січня 1878 року). ↩