Неділя, 29 грудня 1878

Після цього я поклала голову на диван і чудово собі заснула — аж до сьогоднішнього ранку, до восьмої. Кумедно отак спати не в ліжку. Отже, ця думка Ґавіні мене засмутила; щоб світ розважав, каже вона, треба бути дуже вхожою в товариство; а ви в глибокій жалобі.
Ми йдемо до театру Порт-Сен-Мартен дивитися «Дітей капітана Ґранта» Жюля Верна.
Це смішно й кумедно. Зала доволі цікава. Блан, старий красень і старий знавець, раз у раз наводить на мене лорнет. Він одружився з пані Устиновою, старшою за нього, а в пʼятдесят років, сивий, але ще гарний, панові набридла пані, і її запроторили до монастиря — чи вона сама туди сховалася.
Потім Муне-Сюллі і Вормс із Комеді-Франсез. Пан Сюллі дуже гарний — найгарніший чоловік у Парижі, як вважають. А з ними Капуль. Капуль зводить блакитне око на нашу ложу. Це вже не вперше.
Я підкорила його — або він вважає, що підкорив мене. Але я показую його мадам Ґавіні, і ми розглядаємо його в лорнети, що його трохи бентежить.
З нами Діна, Поль і Антуан (небіж Ґавіні).
Я цілком відірвана від Мистецтва і ні за що не можу вчепитися; мої книги спаковані, я втрачаю свою латину і своїх класиків, і мені здається, що я зовсім подурішала. Вигляд храму, колони, італійського пейзажу змушує мене зненавидіти цей Париж — такий сухий, такий учений, такий досвідчений, такий витончений. Чоловіки тут негарні.. Цей Капуль має успіх зі своїми блакитними очима, білими вусами й борідкою... і своїм стиснутим ротом... у нього гарні ноги, але для тих, хто не малює академічних етюдів, це заслуга груба.
Жодного виходу, завжди те саме життя. Париж, цей Рай для вищих натур, для мене — ніщо.
О! я позбулася ілюзій, повірте. Я ані спритна, ані щаслива. Мені хочеться поїхати в Італію, подорожувати, бачити гори, озера, дерева, моря... З родиною, з клунками, з докорами, з митарствами, з дрібними щоденними сварками?! Ах! ні, сто разів ні! — як дарма каже Кассаньяк. Були б самі прикрощі. Щоб насолоджуватися цим щастям подорожей, треба чекати... ось то ж бо й воно!
Вихід, кінець, розвʼязка. Як же мені, живучи так, як я живу, знайти собі чоловіка? А час минає. Далебі, тим гірше! Я завжди зможу вийти за італійського принца, коли захочу.
Зачекаймо ж! Річ у тім, бачите, що, взявши італійського принца, я зможу працювати... адже гроші будуть мої, але й йому доведеться дати... І тоді мені не вистачить на те, щоб жити так, як я хочу. Якби курс повернувся хоча б до трьох франків за рубль, а це середній курс, ми могли б розраховувати на 90 000 річного доходу, не рахуючи того, що дасть дідусева спадщина. Думаю, це дасть понад 200 000 франків капіталу. Їх ужили б на моє облаштування, а ще є гроші, які можна отримати, — близько 100 000 франків — від тітки, з лісів. Їх узяли б на облаштування, або на подорож навколо світу, або на коштовності. Із 90 000 франків річного доходу я залишу 20 000 своїй родині, яка жила б на віллі в Ніцці, половину якої здавали б, тож вони мали б понад 25 000 на рік. Це дозволило б їм жити заможніше, ніж тепер, бо в них не було б ні моїх подорожей, ні моїх примх (?) ні нічого мого. Отже, мені лишилося б 70 000 франків річного доходу, з яких 20 треба було б віддати чоловікові, щоб мати спокій. А що я робитиму з 50 000 франків?!!! Так, треба робити все можливе, щоб уникнути цього рішення, але зрештою — ось мій крайній вихід.
Мушу вам сказати, що я дуже розраховую на Поля: сподіваюся з часом довірити йому свої статки, я даватиму йому десять відсотків, і це дасть мені все-таки більше доходу, ніж з орендарями. Орендарі беруть собі чверть, а Поль братиме десяту частину. З такими розрахунками замість 50 я, може, матиму 60 і 70...
Отже, ось що найгірше може зі мною статися. А поки що залишаймося тут, працюймо над живописом. У суботу мій малюнок, зроблений за два дні, визнали непоганим.
Розумієте, тільки з італійцем я могла б жити так, як хочу, — у Франції, де захочу, а в Італії — яке прекрасне життя! Я житиму то в Парижі, то в Італії. Франція, кажуть, — найпряміша спадкоємиця Риму. Певне одне: як у давнину Рим був справжньою батьківщиною, так справжня батьківщина наших днів — Париж. Перед руїнами одного треба падати ниць зі священним трепетом, а в другому — жити й тріумфувати. Чудова система, скажете ви. Це не система, обраних мало — тільки тому це й можливо. Метайте громи! Французи зі мною згодні, а саме їх найбільше слухають — або вони кричать найголосніше. Рим — столиця католицького світу і насамперед столиця спогадів, величі, столиця минулого, з якої все походить і перед якою все має схилятися. Це не лише столиця католицького світу, а, можна сміливо сказати, світу християнського й релігійного. Їй ми завдячуємо християнство, і хоч би як його зневажали, ми завдячуємо їй багатьма чудовими речами, щоб зберігати хоч якусь пошану до Рима, Велика Мати. Париж — батьківщина розуму, і, хоч би що казали, дуже кортить стати одним із його інтелектуальних громадян.
Я вже не памʼятаю, де все це так коротко й так добре доведено.
Княгиня Караджорджевич приїхала з візитом, коли Батько був тут, і він розлютився, бо нічого так не ненавидить, як бачити нас із порядними людьми. Ніхто не знає, як у нас усе влаштовано, і якби він не завіз своїх візитівок дамам, яким його представили, це було б неввічливо. Тож мама розіслала його візитівки так, що він про це й не знав. Але... ви вважаєте мене злою, упередженою, схильною до перебільшень, — я покажу вам одну рису, яка змальовує його цілком.
Це було в Росії: говорили про моє здоровʼя і мій вік, а потім я лишилася наодинці з батьком. — Знаєш, — сказав він мені, — тут щойно казали, що ти семимісячна, але це неправда. — Та ні ж, — відповіла я, — адже ще вчора ти показував мені папери, з яких певно видно, що я народилася через сім місяців після вашого весілля. — Так, — підхопив він із багатозначним виглядом, — але це не заважає тобі бути цілком девʼятимісячною. Якщо тобі казатимуть інакше, не вір.
Я зрозуміла це тільки через три години і змовчала: якби я це підхопила, довелося б розтрощити цьому панові голову.

Примітки

В оригіналі латиною: «Magna Mater». ↩