Середа, 25 грудня 1878 — Різдво

Мій батько снідає в нас. Він мені геть набрид, і я сподіваюся, що він відчуває всю мою холодність.
Я ходила пішки прогулятися Єлисейськими Полями з Полем; дорогою ми перехопили Філіппіні. Пан-батько все ще був тут, коли прийшла мадам Ґавіні подякувати нам за гарні бонбоньєрки. Шкода, що я пропустила вчорашню виставу. Там були Канробер, Флері, де Бурґуен, Дюрюї. І ще вівторок у Комеді-Франсез. Словом, ми будуємо з нею плани розваг, а о шостій нас, саму лише родину, повезли обідати до Кафе де Парі.
Я надягаю маску байдужості, щоб не зважати на всі неприємні або образливі натяки цього персонажа, якого терплю заради Поля. Він, здається, цього не розуміє. О восьмій я повертаюся з Діною. Він мені набрид, цей непотрібний батько, і... так, він майже такий самий непослідовний, як моя мати. Миротворчі втручання цієї дружини (усе це заради Поля) невдалі: мене не треба ні тлумачити, ні помʼякшувати, я висловлююся дуже ясно!
Два роки тому я хотіла підкорити бонапартистів через Кассаньяка. Я ні про що не мала уявлення. Тепер я дуже розсудлива...
Я живу в середовищі, яке душить усе, що не прісне й не буденне, водночас дозволяючи непотрібні екстравагантності..
Немає нічого на світі отруйнішого, ніж слова цього чоловіка, який доводиться мені батьком. Ні, ні, ніколи не можна уявити нічого злішого. І яке нахабство! і яка самовпевненість, і який мідний лоб. Я розлючена до сліз.
Інстинктивно я почала читати молитви, щоб відвести від себе лихі чари цієї гадюки, отрути її жала. О! так, ось кого я ненавиджу щиро.
Наприкінці обіду він удав, ніби помітив, що я невдоволена.
— Господи, мій дорогий, — кажу я йому, — не клейте дурня. Мене ніщо не зачепило, але мені прикро бачити, що ви маєте намір мене вколоти.
— Та присягаюся тобі, що ні, і якщо я сказав щось таке... словом, прошу мене вибачити, я зовсім не мав наміру....
— Я вам вірю, — відказала я дуже спокійно, — але в такому разі я радила б вам трохи походити до школи, щоб навчитися говорити. Я звикла до людей любʼязних і ввічливих і зовсім не бачу, чому мала б сидіти й вас слухати... О! не заперечуйте, ви робите це не навмисне, але для мене це одне й те саме. Ви геть неприємна людина.
Шпилька полягала в тому, щоб казати мені натяками, що я пошкодую, що не слухала його порад, що шукаю далеко те, що зовсім близько. Що за кілька років я визнаю його правоту; що, не поїхавши туди, в село, я ніколи не знайду собі чоловіка, що йому мене жаль, що це справді шкода. Я подумала б, що постаріла, якби ще тоді, коли мені ледве виповнилося сімнадцять, ті самі співчуття не доводили мене до сказу ще більше, ніж тепер.
Через цю людину я зневірююся в житті, його слова обдають мене холодом і діють, як закляття. Я ненавиджу його цілковито. Я хотіла б розчавити його, коли він набирає свого добродушно-співчутливого вигляду. Він мені співчуває. Чудовисько, боягуз, лицемір! Знаєте, що каже кожен його жест, кожне слово, кожен рух? — Бідна сліпа дитино, ти йдеш до злиднів і розпачу, а коли ти там опинишся, я простягну тобі руку.
Він сказав мені це дослівно в Гранд-Отелі два роки тому. Він насмілився розповідати всім і казати моїй матері й мені самій, що я ніколи не була такою щасливою, як у Гавронцях, що я згадуватиму той час як рай. Він знає, брехун, негідник, що бреше і що я проклинаю його, і свою поїздку, і його дім, і його самого сто разів! Він хотів видати мене за того товстого Горпінченка! Я б його задушила. Він хотів також видати мене за коханця своєї сестри, — він сказав це мамі, додавши, що Софія на це погодиться за умови, що ми житимемо в неї і все йтиме як завжди.
Здається, мати жбурнула в нього чимось, але він не збентежився, знизав плечима і мав такий вигляд, ніби нам співчуває. Його дім і його сестри — це купа розпусти. Його сестри — подруги його коханок, маленька княжна Ерістова виховувалася разом із його байстрюками під опікою французької актриси. Стара княгиня утримує італійського пройдисвіта, мати Горпінченка водиться з готельними лакеями... Це не тут мені вигадали. Я досить доросла, щоб знати, що правда. Боюся, ви подумаєте, що мене тут настроюють. Утім, те, що я розповідаю, знають усі. Поль розповідає це в хвилини досади, а потім бідна дитина пояснює й наводить такі огидні виправдання, що їм не потрібні ярлики — й так відомо, що вони походять від Батька.
У цієї людини самовпевненість така ж дивовижна, як непослідовність моїх матерів. Він зізнається вам у чомусь, а потім виправдовується, бреше, вигадує. І такий цинізм, від якого аж підскакуєш! Обурливе лицемірство!!
Але верх нахабства — те, що він у всьому ставить себе за взірець і має такий вигляд, ніби вас жаліє. А від чого мені хочеться видряпати йому очі — це від того, що він і сам у це не вірить, а вдається до цього лицемірства навмисно, щоб доводити до сказу всіх довкола.
А втім, він не така вже й погана людина.