Вівторок, 24 грудня 1878

Мадам Ґавіні запрошує мене до Комеді-Франсез, але Надіна їде сьогодні ввечері.
Приходить Чернишов — старий серцеїд, — і саме при ньому приносять записку, в якій Башкирцев запитує, чи Мадам бажає його прийняти. Серцеїд радить відповісти чемно, до чого, втім, і так були схильні.
Так що, повертаючись, я застаю його тут. Він у Парижі з Капітаном — ви памʼятаєте цього доброго типа з Гавронців? Ми вечеряємо в родинному колі. Зважаючи на благання Поля, я поводжуся пристойно — ледь-ледь. Якби не Поль, я б навіть не привіталася з цим чоловіком. Він веде з мамою примирливі розмови, — завжди одне й те саме, а потім усе псує. Знаєте, з ним неможливо жити, хіба що бути актрисою на сталій платні, «щоб його розважати», як та жінка, що живе з ним.
Неймовірно, до якої міри ця людина лиха й дитинна: він лютував, що Поль мав гарне хутро звідси; він не мав змоги покепкувати з нашої «щедрості». Поль ніколи не говорить про нього погано, але вчора, в хвилину роздратування, зізнався, що причиною його гніву був комір його пальта, — він добре знає і його, і його напади гніву. Я вважаю його нездатним раптом утнути будь-що, але він убиває людей уколами шпильок, і це тим огидніше, що він дотепний і вміє поводитися.
Він жахливо підозріливий і деспотичний — аж до того, що сам собі дошкуляє, аби лиш дошкулити іншим. Він має вигляд розлюченої людини, і якби він не був таким завжди, цей настрій можна було б приписати романтичним причинам — коханню, яке він, за його словами, носить у серці до моєї матері. Але я все-таки думаю, що в розриві чималу роль відіграла рідня. Моя мати сама ніколи б до такого не додумалася, я переконана.
— Ви так любите свою доньку, вона — мій портрет; чому ж ви мене ненавидите?
— Я хвора й застара для вашого характеру. Ви звикли до молодої жінки, яка виконує всі ваші примхи, кориться всім вашим дивацтвам. А в мене свої примхи, свої дивацтва, свої звички; я розпещена, я вже не можу бути покірною, зручною, веселою. Утім...
Ах! так, утім: якби він зробив бодай щось для мене, мати була б найкращою з дружин... Але це стара пісня. Він нудьгує і хотів би мати нас там, у селі.
Я — в Росії, в селі. О Ґамбетто!
Днями... я передражнювала у Жюліана версальських героїв.
Знаєте, у мене є шанувальник. Якийсь угорець, що має двох досить гарних коней і дивиться на мене та ходить за мною всюди. Сьогодні ввечері він зустрів нас у Кляйна, де я купувала гаманці. Він питав у всіх прикажчиків, хто я, ішов за нами аж до каси, де я заплатила, не звелівши нічого надіслати й не давши адреси.
Це нагадує мені Італію.
Провівши Надіну на вокзал, ми пішли до Сіродена, де я вибрала бонбоньєрку для Ґавіні. Тоді пан Башкирцев попросив маму вибрати й собі, і ця непослідовна жінка розгубилася й вибрала якусь дурничку за одинадцять франків.
— О! я, — кажу я, — не знаю, як так виходить, але речі, які я вибираю, завжди виявляються дорогими.
Він дарує мені вишиту коробку з білого атласу за 350 франків.
Це дурне, але все-таки щось. Грошей я б не взяла, а що пристойного можна дістати в подарунок за таку ціну, крім віяла чи бонбоньєрки? Бонбоньєрка — найнепотрібніша з речей, тому я її й приймаю
Утім, я вдала, ніби нічого не знаю і вірю, що це для мами.
Потім ми з Діною несемо кілька маленьких подарунків Музе. До цих жінок я ходжу тільки поговорити, виголошувати промови; я так постаралася, що де Дайєнс запропонувала розписати мені великий каміновий екран. Вона дуже гарно робить ці маленькі розписи віял. І цей великий екран добре стоятиме перед каміном. Він коштував мені коробки для рукавичок за 20 франків: я подарувала коробку і захоплювалася її екраном, тим, який вона щойно закінчила.
Повертаюся і знову застаю батька. Вони ходили разом до театру: тітка, Поль, мама, її чоловік і Капітан. Капітан править за блазня, його величають «мій княже», що дивує білетерок, консьєржів тощо тощо.
Я вже не памʼятаю, що мала розповісти про Берту чи її чоловіка, які обідали тут у неділю. Ми втрьох наговорили купу дурниць... я забуваю, отже, це не важливо.
Тепер у мене є зошит, куди я записую листи, які мені хотілося б написати, і думки... ну, речі, яких я не думаю... не знаю, як сказати, — речі на кшталт моїх міркувань про Антонеллі тощо. Прикро те, що хто це читатиме, той сприйме це не як варіації, а повірить, що все це було насправді. Ні, присягаюся вам, і не тому, що це минуло, — але присягаюся вам, я не думала того, що писала. Це були просто... як сказати? Свого роду романи, які я вигадувала, перебільшуючи... його кохання передалося мені, а потім я марила, піддаючись мимоволі, паморочачи собі голову, — так, це правильне слово.
Я паморочила собі голову.
Я хочу побачити Олександра.... Дюма.
Я надіслала букет Фіо. Тоді вона мені напише, я відповім. Вона знову напише, тоді я попрошу в неї листа до пані де Лессепс. Там я побачу розумне товариство. На той час ми вже облаштуємося.
Ми винайняли чудовий антресольний поверх на авеню Монтень, 34, який умеблюємо. Мені нудно самій — я кажу про душевне, друзі мої. Мені хочеться влаштувати в нас щось на кшталт заїзду для дотепних людей. Від самої думки, що я могла б бачити людей, які мене розуміють, які мене розважають, які говорять про те, що мене цікавить і чарує... Ах! я в захваті від цього.
Я дещо придумала для свого карнавалу!