Пʼятниця, 8 листопада 1878

Отже, вчора ми їдемо до Версаля з квитками цього херувимчика Ґамбетти. Ґавіні зустрічає нас на вокзалі й проводжає аж до ложі квесторів.
Я зберігаю для вас сьогоднішні газети. Прочитайте їх. Прочитали? Отож, перша частина слабка, але друга чудова, тож пан Руер і пішов привітати свого молодого ворога і водночас однодумця:
— Стільки таланту і стільки енергії! — сказав він йому. — Це найлестивіша похвала, яку я будь-коли отримував, — відповів чоловік мадемуазель Жюлії Акар. (Я знаю це від Ґавіні й від самого Руера.)
Дивно, однак: я не в захваті; я чекала кращого. Красуня Жюлія сиділа в ложі Греві, поруч із нашою. Повірте, я розглядала її в лорнет, попри невелику відстань між нами, і так ретельно, що, ледве повернувшись додому, не знімаючи капелюшка, намалювала її в маленькому альбомі для ескізів. Бідний мій Кассаньяк! Вона звичайна! Вона зівʼяла — а може, й ні, але така смаглява, така чорна, що шкіра навколо ніздрів, підборіддя й рота здається зівʼялою... як у важких місцях тіла... (див. анатомічні описи); губи ні червоні, ні бліді — вони каштанові. Ніс дуже виразний, досить прямий і довгий — радше довгий, ніж орлиний; густі синювато-чорні брови, досить зближені й високо підняті над носом, брови чарівного малюнка; відстань від брови до повіки величезна, повіка важка, око велике й гарне, під очима втомлено й темно. Усе, що стосується брів чи очей, — чарівне, і коли ці очі дивляться на стражденного депутата, їм справді можна позаздрити. Верхня губа виступає вперед, рот, проте, досить граційний, але надто чоловічий, підборіддя маленьке. Обличчя довге, лоб високий, а волосся, гладко зачесане й стягнуте чорним оксамитом, здається рідким, а вгорі скроні й зовсім здаються оголеними. На потилицю спадає шиньйон із кіс. Можливо, він її власний. Кілька рівних, рідких і фальшивих кілець вибиваються з-під капелюшка на лоб. Капелюшок — ток з обідком із чорного оксамиту і двома сірими крильцями збоку. Звичайна сукня, вишита гагатом. Кістка широка, судячи з рук у сірих рукавичках, з товстими кістлявими пальцями. Про шию нічого не знаю — її оповивав чорний газ, що спадав ззаду з капелюшка. Але віддайте мені належне: я ще не сказала жодного слова про найприкріше в цьому обличчі, такому цікавому для малюнка. Це щоки — їхня шкіра здається вʼялою і, даруйте на слові, лишайною! Груди низькі (Кароліна казала, що та не може носити корсета, бо має надзвичайно слабкий шлунок, — казала це, щоб захистити її від моїх нападок). Ця донька Гермеса й Афродіти (я наполягаю на цих грецьких іменах за цих обставин) тримала в руках, мабуть, кулінарну книгу, бо виходила водночас із нами, і я чула, як вона говорила про домашній бульйон. Коли я не розглядала в лорнет цю дивну Джульєтту, я розглядала великого Ромео; часом він здавався мені дуже гарним, але, повірте, я — невідомо чому — заспокоєна й спокійна. Ґавіні зустрів Ґамбетту в кулуарах, і цей великий чоловік відповів йому, що радий був зробити приємність цим дамам і що так, він охоче з ними познайомиться (Ґавіні сказав, що при наступній зустрічі його відрекомендує, — саме на це Ґамбетта й відповів).
Є один чоловік, дуже сильний, хоч і порівняно невідомий, — це Клемансо. Я купила його портрет і впізнала його в Палаті. Зовнішність у нього жахливо непоказна.
Повертаємося в товаристві панів Абаттуччі, Аміга, Жолібуа, барона Ешассеріо, графа де Бувіля, яких нам відрекомендовує Ґавіні. Я залишаю їх з їхніми розмовами і вставляю лише кілька слів, щоб нагадати панові де Бувілю — старому товстому дурневі — про нашу подорож із Кассаньяком і деякі подробиці виборів пана Віне, якого Бувіль захищав.
Кажуть, Пополю протиставлять надзвичайно багатого суперника, а ще й пустять у хід кошти Національної лотереї; це цілком природно. Тільки на вокзалі Сен-Лазар ми зустрічаємо старого Руера, який був зі мною чарівний і якому я розповіла, як бонапартизувала бакалійниць і торговок яблуками в Ніцці. Ми відвозимо його додому. Я, кажуть, наговорила йому компліментів просто на диво — він хвалився цим перед Ґавіні, а той розповів дружині.
навскоси
Бонапартисти підносять його до небес.
Ми обідали о пів на десяту. А сьогодні я ходила до старої Ґавіні, а звідти на Виставку, де разом із моєю родиною і згаданою старою Ґавіні, яка покликала знайомих комісарів, ми лишаємося й робимо покупки до пʼятої — довго після того, як публіка розійшлася.

Примітки

Жорж Клемансо (1841–1929), на той час депутат-радикал; згодом премʼєр-міністр і «Тигр» Першої світової війни. ↩