Субота, 12 жовтня 1878

Мою академію визнали дуже доброю, дуже доброю, дуже доброю.
— А! Ви добре обдаровані, — і якщо працюватимете, зробите все, що захочете.
Я пересичена похвалами (кажу «пересичена» для форми), — а що Робер-Флері не бреше, доводить те, що мені заздрять з усіх боків. І це безглуздо... але мені від цього боляче. Мабуть, щось у мені таки є, якщо мені щоразу говорить такі речі такий серйозний і сумлінний чоловік, як Робер-Флері. Що ж до Жюліана — він каже, що якби я знала все, що про мене говорять, це б запаморочило мені голову.
— Це спʼянило б вас, панночко Марі, — каже служниця.
Я завжди боюся, що ті, хто читатиме мене, думатимуть, що мені лестять, бо я багата. Дарма — я не плачу більше за інших, а в інших є протекції, приятельські та родинні звʼязки з викладачами. До того ж на ту пору, коли ви читатимете мене, не буде сумнівів у тому, чого я варта. А! Має ж мені бути хоч з цього боку якась винагорода!
Приємно бачити повагу, яку виявляють до вас за ваші особисті заслуги.
Робер-Флері починає наслідувати Каролюса: ходить туди-сюди (він отримав велику медаль на Всесвітній виставці), після правки розмовляє, закурює сигарету, кидається в крісло. Мені все це байдуже — я знаю, що він обожнює мене як ученицю. Жюліан теж. Нещодавно шведка дала мені пораду — тоді Жюліан покликав мене до свого кабінету й сказав, що я повинна йти за своєю природою; що живопис спочатку буде слабким, але це буде я, — тоді як «якщо слухатимете інших — я більше ні за що не відповідаю».
Він охоче дозволяє мені спробувати ліпити й збирається попросити Дюбуа дати мені поради.
Вперше в Парижі я каталася з задоволенням. Я була як слід одягнена й зачесана, ні з чим не квапилася, не поспішала. Діна залишилася з мамою — і я отримала почесне місце. Їхати спиною до коней — це катування замість прогулянки. Щосуботи робитиму так. Так безглуздо їхати в Булонський ліс абияк. Сьогодні я знову була собою, мала успіх — усі дивилися на мене. Жалобна сукня й повстяний капелюх із перами. Ансамбль елегантний, пристойний і цнотливий. В Олександра найгарніші коні й найгарніший екіпаж у Парижі. Він справді дуже шикарний.
Огидний Блан теж там був — довелося вклонитися. Потім...
Неохайно вбраний, неуважний, згорблений —
Пан Ґотьє підходить;
Ніццанець, навіть не по-недільному вбраний, хоч і прагне елегантності.
Так, це він — Пепіно, з часів трьох грацій. Він, здавалося, щиро зрадів нам; ми вклонялися кілька разів, і він підкликав свій фіакр, щоб спитати нашу адресу — якраз коли Олександр проїжджав повз нас на своїх чудових чорних конях.
Якби я щось важила, я взяла б Пепіно під своє крило й зробила б із нього велику людину: йому ледве двадцять три роки, він надзвичайно розумний — і з таким розумом, з якого можна було б зробити один із найвизначніших умів. Але нещасний служить у «Кредиті де Ніцца» й, мабуть, не має іншого честолюбства, як з часом одружитися зі ста тисячами франків посагу. Прикро — бо він іще й гарний. Дуже високий, стрункий, гнучкий — ми порівнювали його в Ніцці з пальмою. Оскільки я малюю академії, я вгадую його академію, відтворюю її за шиєю й руками. Кругла шия, як колона, увінчана головою античних пропорцій, тобто маленькою для нас, хто звик бачити потворок, у яких не більше шести-семи голів на зріст. Бʼюся об заклад, що академія Ґотьє — вісім голів, як у давніх. Величезні очі, каштанові, злегка здивовані, розумні й наївні.
Рот — рівно достатньо великий, щоб не бути занадто маленьким, прикрашений вусами двадцяти трьох років.
Матовий, креольський колір обличчя — і в усьому обличчі мало не дитяча простодушність; і водночас, дивна річ, — вираз тонкості й навіть незвичайної сили.
А в усій цій істоті — щось сміхливе, недбале, добродушне, південне.
І подивіться, добрі люди: цей хлопець, з якого можна було б зробити диво! — ніщо, просто ніццанчик, задовгий, та й годі. У нього стільки ж нахилів стати знаменитою людиною, скільки в мене — великим живописцем.
Яка шкода, що я почала так пізно! Яка шкода, що він не почне ніколи.
У тридцять років цей хлопчина міг би бути дивовижно вродливим, якби почав вести пристойне — я навіть не кажу «елегантне» — життя й рушив до честолюбних цілей. Він ще задовгий, занадто нерішучий, — а пізніше стане ніццьким жахом. Яка шкода.
Я вважаю Покійного таким чудовим, що, щоб зробити комплімент Альберу Ґотьє, скажу: зовні він у дусі Кассаньяка. Але Покійному тридцять пʼять, він повний, одружений... Проте цієї зими ми таки десь опинимося віч-на-віч. Веселого буде мало.
Чи був би Пепіно красномовним? Його не виховували з цією метою, і він, мабуть, навіть не читав Демосфена й Мірабо, маленький нещасник. І ось — це опановує мене, як рік тому. Тоді я скаженіла від бажання викрасти й виховати маленьку Александріну. Сьогодні мені хочеться переродити Альбера Ґотьє й зробити з нього все те, чим я сама не можу бути. Коли я скаржуся на те, що я жінка, мені кажуть, що жінки можуть чинити величезний вплив і керувати розумними чоловіками. Так, — але для цього треба когось бачити, з кимось говорити — і не бути засудженою до матері, тітки, двоюрідної сестри, панночки Ельсніц і прогулянки в Булонському лісі.
Навіть якщо припустити, що я геній, хіба це написано на моєму біло-рожевому обличчі молодої панни, яка обходить озеро в супроводі своєї знатної родини? Якби я мала хоч 200 000 франків ренти — бачите, я не така вже й вимоглива, — я б не просила ні в кого допомоги. Але так! Ах, як тяжко жити деяким людям.
Хотіла б я бути обмеженою, нічого не розуміти!
«Моя люба, ваш розум збентежений поганим читанням!» — скажете ви. Кажіть, кажіть собі. Усі дурні кажуть, що я божевільна... І хіба ж не божевілля — амбіції, недоречні таланти?
Я ставлю себе дуже високо. Ну й нехай; якщо я досягну успіху — визнають, що я мала рацію, якщо лишуся невідомою — значить, я була марнославною маленькою дурепою, незвичайною, всім чим завгодно. Я перша це визнаю.
«Будьте доброю донькою, доброю матірʼю сімейства! — кажете ви мені. — Обмежте свій обрій цим». Ось так — окретиніть себе. Одним я вже є, а якщо ні — то не з моєї вини; другим я буду за будь-яких обставин, але мене надто багато, щоб мені цього вистачило. І потім — усі ваші міркування мені байдужі, я не така, як усі, я маю відвагу вимовити цю фразу, яка є мало не в кожного на вустах.
А! Бачите... фонтан Треві на терасі готелю на Єлисейських полях.
Що огидно — так це безсилля! І ця лють від того, що заслуговуєш на добрі поради, доки не доведеш, що здатна на щось... Може, я ні на що не здатна — але я страждаю.

Примітки

Поль Дюбуа (1829–1905) — французький скульптор, від 1878 року директор Школи витончених мистецтв. ↩