Понеділок, 12 серпня 1878

Вчора Дурасов говорив із ними на терасі щонайменше годину, і квінтесенція всіх цих розмов така: вони не дуже прагнуть, щоб їх представили, принаймні він, Авґуст, — бо Ґанс іще дитина й нічого не каже. Це вже занадто! Я сповнена подиву й сорому. Дурасов каже ще, що вони хочуть, щоб їх представили мені, але не іншим... які завжди з нами, — це безглуздо!
Я надіслала їм поштою карикатуру — вони й так уже такі люті на мене, що ще одна капость нічого не змінить. Вони цілий день просиділи на терасі, раз у раз проходячи повз нас, — коротше, купа дурниць. Пані Абаза прийшла по секрету переказати мені те, що їй сказав Дурасов і що я вже й так знала. Я пообіцяла цій шанованій жінці розповісти при відʼїзді дещо, що нібито заспокоїло моє самолюбство, і вимагала найсуворішої таємниці... додавши, що вона, як мені здається, з тих жінок, які вміють її берегти. Розкажу їй, що Шварц шалено закоханий у мене, що написав мені про це, а побачивши мою зневагу, заприсягся мене уникати. Скажу це правдоподібно.
Цього ранку я влаштувала полювання, дурне, як сам Дурасов, — він супроводжував мене з іншим паном-росіянином. Ми переслідували Шварца; ці двоє чоловіків, що не відчували своєї дурості, беручи участь у такому жарті, напевно, роздратували чудову мумію, яка прийшла й усілася зовсім поруч із нами та пила каву дві години.
Я була з Кубе та їхнім маленьким Ніком. Ґанси підкликали курей, а я заважала їм підходити; ми всі намагалися привернути до себе цих цікавих тварин — і Ґанси сміялися, і я сміялася.
Тоді я взялася замальовувати Шварца в блокноті, а він — ліпити мене з масла. Він наслідує куряче кудкудакання, я — крик півня, і маленький Нік каже: «Фе! Ґанс! бобо, тіп-тіп!» (робить боляче курочкам). Ця тварина лупила їх ціпком. Коли вони пішли, я начепила синє пенсне, капелюх на їхній зразок, підняла комір пальта, взяла стрічку в рот, щоб зобразити вуса, і з ціпком дала виставу Кубе! Більше нікого не було.
За обідом він не відсувається! Які ж очі в цього чоловіка!
Доведено, що грудні хвороби цілком огидні, проте так і не змогли завадити сухотникам мати незнати який чар, якого ніколи не мають ані інші хворі, ані здорові, і який навіває якесь невимовно чарівне співчуття. Ношу синє пенсне. Барон Шенк, цей комісар чи то син префекта, — тут. Я з ним майже не розмовляю, не переймаюся ним і навіть не вважаю його закоханим. Фе! яка гидота.
Кажуть, у Шварца темно-сині очі. Вони божественні.
викресленоВираз, коли кидають на підлогу тощо, наслідування. У Тіленіуса... їх карикатури. Я його уникаю, він і далі глузує.
Я досить голосно кажу, що Дурасов перейняв погані зоденські манери, і кидаю на підлогу записник. Неуважний Дурасов цього не помічає, і підіймає його Нік.
І весь час — ось такі уроки Ґансам. Я говорю про них і глузую з них так, щоб мене розуміли, навіть коли говорю по-російськи; щодня я хотіла покласти край цим кпинам — і щодня віддавалася їм дедалі більше.
До найогидніших речей звикаєш, кажу я, — я плакатиму за Зоденом і за... рештою.
Я передала йому соус, а він ледве мені подякував. Я заздалегідь попередила про це наших росіян. Після обіду, попри присутність Ґансів, я надягаю пенсне, капелюх і беру ціпок. Шварц дивився на мене незворушно, тож я позбулася цих аксесуарів і заходилася розмовляти з Дурасовим із найвишуканішим виглядом на світі, а Шварц тим часом набрав зовсім розбишацького вигляду... як на нього. Це лялька... нерухомість цього чоловіка може звести з розуму... я від неї божеволію. Тепер я й сама стаю незворушною, і цього разу всерйоз... я змусила себе цілий день їх уникати, і вони навіть трохи здивувалися — після всіх цих шалених витівок. Я залишаюся ще на день, щоб показати їм свою нову манеру.
Сьогодні вранці заходить Тіленіус і замість привітатися падає на стілець і вибухає сміхом, вигукуючи: «Це тивовижно, дивовижно!»
Він побачив мої малюнки. Буваючи в нього на змащуваннях горла, я розповіла йому кілька пригод із курзалу; він аж заходиться від сміху й кричить, що нам неодмінно треба познайомитися з Авґустом («Ауґуст» — так вимовляють німці).
Я спитала його, чи від тутешніх вод у всіх випадає волосся.
— Як це, чому?
— Та тому, що перед дверима fürsten (принців) завжди видно гусяче пірʼя...
Гадаю, ці філістери скубли птахів, бо сьогодні вранці перед їхніми кімнатами справді лежало пірʼя.
Послухайте!! Учора я зайшла до їхньої вітальні... у них чудова мандоліна й стіл, заставлений іграшками, чоловічками й деревʼяними кониками... у них дуже мило...
Якщо завтра ми не познайомимося, у мене є свій задум... Огидне становище!... Залишатися довше надзвичайно важко — через Емс, і через тітоньку, яка запідозрить якесь безумство, і через росіян, які з мене сміятимуться, і через мене саму, бо ще тиждень тому я з ранку до вечора проклинала Зоден.
А як поїхати без розвʼязки!...
Я справді дурна... після всього, що я накоїла, я хочу, щоб вони забажали мені представитися. Це божевілля. Чисте божевілля. Мені завжди здається, що мої образи й кпини не йдуть у рахунок, бо в мене ніколи не буває злої думки; а через найменшу дрібницю з боку інших я впадаю в розпач або в лють.
Після відʼїзду Антонських треба було припинити, бо саме тоді Ґанси виявили до мене певну прихильність. Не розумію, чому вони вже чотири тижні щодня обідають поруч зі мною! Знаючи, хто я, знаючи стільки, знаючи Дурасова, мовчки причетні до всього, що ми робимо... Якщо їм не хочеться знайомитися, дуже легко пересісти деінде або за окремий стіл, але отак... Це безглуздо! Не треба було все життя з них глузувати... Я розважалася — це правда... Але могла б розважатися інакше й у тисячу разів краще.