Понеділок, 8 липня 1878

Учора в неділю Мультедо знову прийшов — разом із Попом. Якщо Корсиканець уявляє, що матиме стосунки з цим персонажем завдяки мені, він помиляється. Він ішов від Ґавіні, ми туди теж. Не встигли ми там пробути й чверті години, як маркіза Мультедо вривалась туди задихана, не надто добре одягнена — явно надіслана своїм дорогим сином. Маркізі сімдесят років — вона типова добра й чудова жінка: не надто багата, без претензій, не худорлява, не злісна, яка пристрасно бажає добра своїм дітям.
Я з поганим серцем: ця простота мене вразила. Графиня де Лардерей — мати елегантна, вишукана, струнка, з чудовими екіпажами, — [Зачорнено: вселяла] певну повагу, і її доброта, її ніжність, коли вона на мене дивилась, здавались мені надзвичайно приємними. Пані Мультедо прекрасна, але я сприймаю її як щось цілком природне. Думка про те, що треба ввійти в цю родину й терпіти шлюб без кохання й без мільйонів, мене жахає!
О сьомій ми від'їжджаємо. Дідусь хотів, щоб я залишилась, але я попрощалась — він обійняв мене, і раптом заплакав: з наморщеним носом, відкритим ротом, заплющеними очима, як дитина! До хвороби нічого б, але тепер я його обожнюю.
[Навскоси: У глибині душі я рада довести, що маю добре серце. При кожному розставанні мене охоплює ніжність, і я хотіла б узяти з собою навіть собак, що мене обожнюють і так добре відчувають, що я іду.] Уявіть собі: людину переносять із Парижа в Зоден. Мертва тиша лише слабко передає спокій, що панує в Зодені. Він мене приголомшує, як приголомшував би великий галас.
Там ми знаходимо знайомих. Пані Антонська, що була в Ніцці з донькою, яку мама часто возила на бали; вона тоді ходила туди. Пані Антонська знайомить нас із сином і невісткою. Кажуть, погана прикмета — впасти; тітка зауважила це, бо вона впала, ідучи до Версалю. — Що ж то з вами трапилось? — запитала я її. — Кассаньяк одружився? Велика біда! — Це найогидніше, що могло зі мною трапитись, — каже вона.
Чи варто сказати мої думки в дорозі? Так, вони зворушливі. [Я їх записала в блокнот, у вагоні.] Я казала собі, поки котились колеса, що в день весілля цієї людини моє життя було пропущено — і що я так само добре померла, як і він, покійний.
Кілька днів тому я написала, що вона його утримає. Від чого утримає! Яка я була дурна! Марі Прессек... утримувала б від шлюбу, але його дружина! Не усвідомлюючи цього ніколи, приховуючи від себе самої, я прив'язалась до цього існування, ототожнила себе з цим прекрасним життям — з першого ж дня.
— Я втратила ілюзії щодо вас, — сказала я йому востаннє в екіпажі. — То їх у вас було чимало? — Так, лише втративши їх, я й усвідомила, скільки їх мала... Що ж, будьте щасливі — ви зробили з мене жертву; я їду до Німеччини вилікуватись від кохання, яке відчуваю до вас. — Якими ж водами лікують цю хворобу? — запитав він. — О! Не вдавайте такого важливого! — вигукнула я. — Ви хочете, щоб подумали, що у вас є багато хворих, яких туди відправляти!
Ця страшна справа трапилась так тихо й так швидко. Я так звиклася з нею, що поначалу вона й не здалась очевидною. Поль де Кассаньяк завжди буде там — завжди крокуючи до знаменитості, до слави, до величі. З тієї миті, як він більше не дивиться на мене, ви побачите, чого досягне ця людина. Імперія повернеться — і «він ширятиме над Францією», як каже Мультедо, — з панною Акар!
Я в Зодені — є час медитувати й писати! Який нудотний спокій! Ви ще начитаєтесь дисертацій про Покійного й про панну Акар! Чим, по-вашому, мені займатись?