Понеділок, 1 липня 1878

Іду до Кароліни — приміряти й базікати. Потім до майстерні — попрощатися з Жюліаном, бо за два дні відʼїжджаю до Німеччини лікувати горло. Жюліан, бачачи мене веселою, як жайворонок, здіймає руки до неба.
Ні, не тривожтеся, пане, я повернуся до 15 серпня.
— Отже, ви досі бонапартистка?
— Більше, ніж будь-коли!
— О! Тоді я більше нічого не розумію в тому, що відбувається! Ви так часто мене збивали з пантелику. Я йду по сліду, який вважаю правильним, — раптом зʼявляється інший, біжу по ньому — знову щось інше! Губишся. Я казав собі: це натура північна, вся крижана. Одного чудового дня думаю — ні, суцільний вогонь! Потім... зовсім ні, і те, й інше разом, потім щось ще! Незбагненно, дивовижно!
Не дивуйтесь цій розмові — вона відбувається в «сповідальні», тобто в кабінеті батька, де щоразу, коли мені треба з ним поговорити або заплатити, ми говоримо про мистецтво й політику, і про все потроху.
— Це, — каже він, — або неймовірна безтурботність, або неймовірна сила волі. Але думаю все ж, що якби щось справді було, ви не змогли б удати цю веселість навіть зовні...
— Але нічого й не було...
— Облиште, я люблю читати — як у книжках, так і поза книжками. Що ж, я простежив крок за кроком цю розслабленість у роботі останнім часом, потім упередженість... і тепер — неймовірно!
І коли він у дуже завуальованих виразах висловлював своє здивування з приводу Кассаньяка, який міг вибирати...
— Але якщо не можна було вибирати? — запитала я.
— Я добре бачив, що можна.
— Мене або... інших?
— Інших.
— Ви помиляєтесь, пане, і якщо... словом, це моя провина, якщо провина є. Але я про це не шкодую.
— Ні? Байдуже. Я стежив за всім цим і... запевняю вас, вам це ще відгукнеться.
— Ви так думаєте?
— Вам це ще відгукнеться.
Мені вже відгукується.
Повертаюсь додому готувати різні речі для поїздки — і в такому настрої, що для цієї людини я б віддала все, віддала б і світ, і статки, і всіх людей, і на одне слово пішла б на край світу босоніж, у сорочці... Мабуть, це через неможливість...
Чудовий вечір в Опері. Нам дістається міжколонна ложа маркіза де Каса-Рієра. Колоритна постать — старий, глухий, майже сліпий, мільйонер, передплатник усіх театрів, і запрошує лише гарних та елегантних жінок. Я одягнена як на останній бал — блідіша, ніж того вечора, така ж гарна, але менш пʼянка. Мадам Ґавіні, Діна й я. Панове Ґавіні, де Россі, генерал Ніколаї, племінник Ґавіні, Філіппіні, Мультедо, маркіз де Каса-Рієра, його супутник і ще молодший Франсія. Франсії мають прекрасну віллу в Ніцці й приймають багато гостей. Цього нам представили в Парижі — ми зустрічались щодня в Ніцці.
Мультедо довго стояв за моїм кріслом; він думав, що його подих обволікає мене, але від того подиху я відчувала на шиї лише легку прохолоду. Чи не схожий цей чоловік на льох?
Він завжди співає ту саму пісню... врешті він три години мучив мене, аби я сказала, чого йому бракує, щоб мені сподобатись, — бо, каже він, я бачу, що ви розмовляєте зі мною охочіше, ніж з іншими, але це ще не все! Чи вважаєте ви мене здатним стати генієм? Зробити своє імʼя знаменитим, безсмертним?
— Убийте когось.
— Ні! Я кажу серйозно... прошу вас, скажіть, чого мені бракує?
— Чорного волосся.
Я думала про інше.
— О, ні, будь ласка, відповідайте мені. Чи вважаєте ви мене здатним стати великою людиною, увічнити себе, врешті?..
— Я бачу лише вбивство.
— О! Як жахливо — завжди глузувати... Я ніколи не отримаю від вас серйозного слова?..
— Що ж, так, саме цього вам і бракує! — сказала я з нудьгою.
— Стати великою людиною. Я так і знав!
— Амінь.
Він попросив дозволу писати мені. О! Прекрасна троянда...
Я розважилась, бо мною захоплювались...
Я б віддала весь цей вечір, аби на мить побачити Покійного...
Після вистави панове хотіли повести нас поїсти морозива, але Ґавіні не захотів під приводом, що ми дівчата. А от пані Ґавіні саме хотілось.
Під час вечері вдома мені на кілька хвилин захотілося померти в обіймах Покійного. Яка дивна річ — людська природа: якби мені сказали, що це ще можна виправити, не було б нічого у світі, чого б я не зробила й не віддала заради цього. Якби мені запропонували одружитися з найбагатшою людиною на землі, я б прогнала його заради того іншого. Відмовила б королю? Не знаю.
— Я тобі завжди казала, — каже мені Діна, — що він лише чоловік, ти ніколи не хотіла вірити...
Він і справді був чоловіком у найповнішому значенні слова... і чутливим до грошей, і до всього іншого.
Це правда — я жорстоко помилилась... я все одно хотіла б... Знаючи, що він бере мене не з кохання. Дивіться стор. 289, книга 80-та.
Отут я змарнувала своє життя. Якби це сталось — було б занадто гарно.