Неділя, 16 червня 1878.

Ми відʼїжджаємо о другій: пан і мадам Ґавіні, Діна і я. Діна дуже елегантна й багато вбрана. На мені коротка вовняна сукня і великий соломʼяний капелюх із білим пірʼям — трохи в стилі Людовіка XVI. Ніколи Імперія не повернеться звичайним шляхом — парижани люблять свята, королів, розкіш, і все це в них є, а ще є свобода.
Ґавіні знають усіх. Треба було бути такою дурепою, як я, щоб не зрозуміти, що префект за Імперії, що протягом десяти років приймав усю Європу, яка проїжджала через Ніццу, — що такий префект і його дружина не можуть бути мерзотниками. Нас представляють панам, серед них барон
Осман. Оце інша річ!
Цей день був найпрекраснішим, що тільки можна уявити: ми трималися дуже пристойно, мені не було нудно. Нечуваний, шалений, неймовірний натовп. Мені було добре. Шалене повернення.
Поблизу Тріумфальної арки екіпаж Ґамбетти опиняється поруч із нашим на кілька митей. Ґавіні і Ґамбетта вітаються, і Ґавіні обіцяє мені представити Ґамбетту.
Ви знаєте, що я боюсь прокинутись.
Я зустріла кілька знайомих і була рада бути серед людей.
Весілля Кассаньяка — майже доконаний факт: вчора він сказав одному зі своїх друзів, що про це серйозно йдеться. Ведуться переговори.
Угода ще не укладена. Мадам де Ла Валетт, уроджена Руер, його давня коханка, кажуть, у нестямі від люті. Доктор Мішель, що стверджував, що Кассаньяк не може одружитись, бо його утримує жінка, — Мішель змушений визнати, що він одружується. Яка мерзота!!
Я б куди радше бачила його на утриманні, ніж одруженим із цією дівицею Акар, яка, зрештою, нічого особливого...
Я купила досить товсту друковану книжку, з якої вирізала літери, наклеїла їх на картку, і вийшло ось що:
«Жінка, що дуже серйозно цим цікавиться, хоче знати, чи ви одружуєтеся з кохання, чи з розрахунку.»
Фіґаро, Бургонь, Кора.
Я підготувала ще один, але краще не розповідатиму вам усіх цих дурниць.
Музе з донькою на вечері. Музе каже, що дуже рада, що в мене є мадам Ґавіні — саме та жінка, яка може вивести мене у світ. Де Дайєнс запитує, яка моя мета в тому, щоб бути бонапартисткою, бо я не з тих жінок, що марнують час; Музе додає, що вона давно призначила мене головою бонапартистської партії. Вона в це вірить, нещасна!
Я поки що ні в що не вірю — збираюсь із думками, чекаю, розраховую, вивчаю свої засоби і займаюсь дурницями з Кассаньяком.
Зараз оголошую вам, що весілля нічого не змінить і що як тільки зможу, я... (це погано, я не зроблю цього, але мушу сказати, що думаю) — я заберу його у дружини. Він не знає, нещасний... він завжди захоче мене як гарну тварину. Як це безглуздо в цьому світі... я бачила герцога Гамільтона, що вітав мадам Ґавіні.
Якби можна було почути всі їдкі, горді, милі, ніжні, дотепні речі, що я кажу про Кассаньяка... якби він міг почути мене лише сьогодні ввечері на вечері — він не був би такий байдужий до мене. Скажу вам навіть без жодного сорому: якби він мене знав — він любив би мене. Але з ним я дотепна — це правда, але й шалена, дика, глузлива, хитра; я вдаю з себе безодню підступності... Якби він мав мене любити — він полюбив би мене за це. А якби я була інакшою, я б шкодувала, що не була такою, як щойно описала. Я б сердилась на свою серйозність і свою чесність. Ні! Я б не хотіла змінюватись — хотіла б лише, щоб він почув одну з цих гарних речей, таких чарівних, коли вони рідкість серед цієї безодні підступності, як каже пан Башкирцев. Цю думку висловила де Дайєнс, а я, сміючись, визнала її правоту. Чого я, врешті-решт, хочу?! Зовсім нічого. Це лише фантазії.
Як цікаво, що я почуваюся сильною, терплячою і впевненою, що досягну своїх цілей.
Боже мій, дякую тобі і покладаюся на тебе.