Понеділок, 17 червня 1878.

Я вже думала, що більше не зможу повернутись до роботи. Та ну ж бо — відпрацювала свої вісім годин, і справа піде.
Тітка й Етьєн поїхали до Ніцци у справах. Мама була на вокзалі. Йорк мала вечеряти у нас; близько шостої я йду за нею з наміром прогулятись до Булонського лісу. Я одяглась просто й чарівно — капелюшок-капот, дитячий, з італійської соломки, з бантом із батисту, оздобленим мереживними збірками, — ось він у профіль! Унизу сходів я зустрічаю Мультедо, який саме йде до нас із візитом.
Щодо любʼязностей — то я, все ще стоячи внизу сходів, кажу йому, що як він не приходитиме, його можуть цілковито забути. Він щось там заперечує, а я відповідаю, що це свідчить про черстве серце:
— Я сама засмучуюсь, коли хто-небудь — навіть найнестерпніші — про мене забуває.
Він говорить мені про вечір балу, де я була така гарна. Правда... ах, чом же я не була такою... втім, на тому балу мене дуже помічали...
Але справжнє враження я справляю, чекаючи на мадам Йорк у нашій величній темно-синій кареті на вісім ресорів.
Бувають дні, коли відчуваєш певну владу над масами... я мало що приписую своєму вбранню — зараз бачиш стільки химерних або кумедних капелюхів, що мій — ніщо. Я ношу лише власне волосся, і лоб майже відкритий — лише кілька зовсім скромних пасем «ампір».
А бувають інші дні — у тому самому одязі, в тій самій кареті я в чорному настрої, і ніхто на мене не гляне.
А проте мій вугільник, моя чорна перлина — одружується...
Ах! Ну що ж, Ми ще побачимось, пане!
Це невідворотне, що б ми не робили... аби лише це справді було невідворотним... це б мене до нестями розвеселило.
Ну й чортів же чоловік — а який у нього капелюх, яка постава, яка хода на вулиці... є люди, які кажуть, що він схожий на приборкувача коней, що клацає батогом посеред цирку, на візника, на цигана, на неможливу істоту — і ці добрі люди додають, що він захоплює серця на кожному кроці.
На щастя, він не схожий на вишуканого пана... так, на щастя. Тип вишуканого пана в Парижі не рідкість. Але в цього нещасного обличчя, яке ні на кого не схоже, — бідна чорна перлина, проковтнута устрицею... Мама склала поганий вірш, а ось кращий:
Бідний товстун пухленький,
Ти віриш, що в мамʼзель Акар
Тримаєш куряче яйце.
Це подарує тобі каченят!
Тореадор... кажуть, він трохи схожий. Словом — усі ці заздрощі вишуканих панів.
Саме в цьому і є вся принадність. А ще — креол, ви знаєте, який спокусливий креол у поєднанні з французом із Півдня... Що ж, бідолахо, — я кажу як поціновувач, — одружуйся, ти більше не матимеш дуелей і станеш як усі, — це слова мадам Ґавіні. Жорстока правда.
Буває, що жінка віддається чоловікові, якого обожнює і який її не кохає, — і вона це знає. Хіба ж це через вульгарне бажання, через розпусту? Я так думала, і багато інших теж: ми були неправі.
Стежте уважно за тим, що я скажу, — це буде дуже сильно. Жінка поступається не низькому почуттю, а приносить найбільшу з жертв, щоб отримати ці ніжні слова, цей поблажливий погляд, цю близькість і тремтячи від кохання нарешті, за браком справжнього, — усього того, чого вона ніколи б не здобула інакше. Так що... сама велика справа — не мета, а лише засіб наблизитись до коханої істоти. Дуже мало чоловіків це розуміють, та й взагалі не знайдеться жодного, хто б розумів. Вони бачать лише брутальну пристрасть, вульгарне почуття — і ніколи не побачать у цьому героїчного боку, боку... піднесеного. Не смійтесь — хіба це не героїчний вчинок — принизити себе, кинутись у бруд, знищити себе морально заради... будь-якого великого почуття? Я говорю про жінок, для яких це справді моральне знищення.

Примітки

«Пасма ампір» (mèches Empire) — короткі завиті пасма над чолом у стилі Першої імперії, знову модні в 1870-х роках. ↩
В оригіналі італійською: «Ci rivedrem signore!». ↩