Пʼятниця, 31 травня 1878.

Я ходила до Алексіса і цього разу зовсім йому не допомагала.
Я дала йому три листи...
Перший — нещирий і шкодить мені, розповідаючи дрібниці про мій характер, що мені шкодять. Другий — білявий, досить міцний, з блакитними очима, лагідним виглядом, але досить дивним поглядом. У нього тільки зароджується прихильність до мене, я його лякаю, і він не знає, що робити. Але ці двоє мають нескінченно менше спільного зі мною, ніж третій, з яким є спільність духу, почуття, серця, який мене дуже любить, але який має на думці шлюб із високою брюнеткою.
Потім я запитала його, чи можу бути змагнетизованою і чи можу магнетизувати. Бути змагнетизованою — з певними труднощами, але магнетизувати — дуже легко. Тоді я вирушаю в дорогий старий Париж купувати книжки про магнетизм, і оскільки деяких не знайти, мене відсилають до самого барона дю Поте. Вулиця дю Дракон, 10. Там — широкі темні сходи, як в Італії, бібліотека й старий маніяк, що оголошує себе королем магнетизму. Я всерйоз займуся цим. Мені здається, що ця сила — відсвіт божества.
Мої ідуть дивитися феєрію в «Шатле», я йду з ними. Ми зустрічаємо там Лаконів і Фостерів, які приходять до нас у ложу. Коли ти бачив одну феєрію — ти бачив їх усі. Мені було нудно, і, машинально дивлячись на оголошення на завісі, я думала, що моє життя знесилене, зівʼяле і... пропаще. Прикро відчувати навколо себе таку порожнечу, таку спустошеність. А втім... тепер я зрозуміла. Я думала, що народилася, щоб бути щасливою в усьому, а тепер бачу, що я нещасна в усьому. Це точнісінько те саме, тільки геть навпаки. Як тільки я знаю, що до чого, — це цілком стерпно, і це більше не завдає мені прикрості, оскільки я знаю заздалегідь. Запевняю вас, що кажу те, що думаю. Жахливим було постійне розчарування — знаходити змій там, де сподівалася побачити квіти. Ось що жахливо... Але ці удари привчили мене до байдужості. Все проходить повз мене, я навіть не виглядаю у вікно, коли їду в майстерню. Заплющую очі або читаю газету.
Можливо, ви думаєте, що ця покірність — відчайдушна... вона викликана відчаєм, але вона спокійна й лагідна, хоча й сумна. Замість рожевого — сірий, ось і все. Змирюєшся з цим і заспокоюєшся.
Я більше себе не впізнаю... це не настрій хвилини, але я стала такою. Мені це здається дивним, але це все одно правда.
Мені навіть не потрібен статок — дві чорні блузи на рік, білизна, яку я прала б у неділю на тиждень, їжа дуже проста, аби лише без цибулі і свіжа, і можливість працювати. Жодного екіпажу — омнібус або ноги; я ношу в майстерні туфлі без підборів. Навіщо тоді жити?!
Навіщо? Та, чорт забирай, — в надії на кращі дні, а надія така вас ніколи не покидає.
Все відносно — так, порівняно з моїми минулими муками, теперішнє — це благополуччя, я насолоджуюсь ним як приємною подією.
У січні мені виповниться двадцять. Мусі виповниться двадцять!
Це абсурдно й неможливо. Це жахливо.
Часом мене охоплює бажання ошатно вбратися, прогулятись, показатися в Опері, в Булонському лісі, на Салоні, на Виставці. Але я одразу кажу собі: навіщо? І все знову занурюється в ніщо.
Між кожними двома написаними словами я думаю про мільйон речей, я виражаю лише клаптями невиразні думки «повних висновків у їхньому розумінні».
Яке нещастя для нащадків.

Примітки

Барон Жюль Дені дю Поте де Сенево (1796–1881) — французький практик месмеризму та тваринного магнетизму. ↩