Понеділок, 27 травня 1878.

Я приходжу до майстерні до сьомої ранку і снідаю за три су в кремері зі шведками. Я бачила робітників, хлопчиків у блузах, що приходили пити свій убогий шоколад — той самий, що й я.
А потім, оскільки було ще зарано, ми прогулювались пасажем, де прогулювались і учні-чоловіки, чекаючи, поки відчинять двері.
— Починати живопис із натюрмортів для вас, мадемуазель, — це все одно що наказати міцній людині робити вправи, орудуючи оцим (і Жюліан почав піднімати й опускати свою ручку) — поки що не беріться за фігуру, гаразд; але пишіть ступні, фрагменти моделі — врешті-решт, немає нічого кращого за це.
Він цілком правий, тож писатиму ступню.
Я снідала в майстерні — мені принесли дещо з дому, бо я підрахувала: якщо ходити снідати додому, втрачаєш щодня одну годину, що складає шість годин на тиждень, відповідно один день на тиждень — чотири дні на місяць = сорок вісім днів на рік. Вдома так неприємно.
Щодо вечорів... я хочу займатись скульптурою, я говорила про це з Жюліаном, який поговорить або попросить поговорити з Дюбуа так, щоб зацікавити його.
Мої зустріли на Виставці міс Фостер, яка вже три місяці заміжня за паном Лаконом, майбутнім лордом Лаконом, як я гадаю. Берта з чоловіком і Артур Фостер (той, що з собакою) були тут о шостій, і я думаю, що ми часто будемо разом ці десять днів, поки вони тут будуть.
Коли я займусь скульптурою, думаю, я буду досить спокійна — не буде часу мучити голову політикою... до речі, чи знаєте ви, що я добре обізнана в цій пекельній політиці, — і подумати тільки: з того жодної користі!
Я дала собі чотири роки; минуло сім місяців. Думаю, трьох років вистачить — отже, мені залишається ще два роки і пʼять місяців. Тоді мені буде від двадцяти одного до двадцяти двох.
Жюліан каже, що за рік я писатиму дуже добре; можливо, але не достатньо добре.
— Така робота неприродна, — каже він, сміючись. — Ви кидаєте світське життя, прогулянки — все геть! Мусить бути якась мета, прихована думка...
Недарма він родом із півдня.
Сьогодні стався приблизно такий самий випадок, як той, що призвів до мого розриву зі Швейцаркою, тільки цього разу я була Брезло, а стара пані — мною.
— Мадам, — кажу я голосно, — я маю право і могла б зберегти це місце, якби звикла чіплятись до порядних людей. Беріть це місце, мадам, за правилами ввічливості воно ваше. Я, слава Богу, добре вихована й не маю нічого спільного з деякими (вибачте за вираз) тваринами, що не вміють поводитися.
А оскільки бідна стара пані не хотіла його брати, я додала:
— Беріть же, мадам, я даю вам її однаково і заради вас, і заради власної слави — я здійснюю цей прекрасний вчинок, мадам, бо поважаю себе.
Ось яка помста, хоч і наполовину жарт.

Примітки

«Кремері» (crémerie) — невелика молочна крамниця, що подавала дешеві сніданки; улюблений заклад студентів. ↩