Четвер, 16 травня 1878.

Я взяла у мами велику шаль, зробила розріз для голови й зшила боки, залишивши отвори для рук. Це найпростіший і найгарніший одяг у світі — із єдиним недоліком: він не білий, а це навіть і не недолік. Ця шаль, що спадає класичними складками, надає вам східного, біблійного, дивного вигляду.
І все це бачать мої дорогі батьки, що слухають, як я граю, співаю, імпровізую, лаюся, жартую... Жах і блюзнірство!
Звуки гітари змішуються зі словами в дусі Кассаньяка; чутливий і зворушливий спів замовкає, поступаючись місцем роздуму такому ж вольтерʼянському, як і непотрібному.
Словом... за обідом мені спала на думку ідея. У цьому світі трапляються дуже незвичайні, феноменальні, абракадабрські речі. Ще дивніші траплялися — чому ж не трапитись такому, щоб ми з Діною вийшли заміж за Пополя і Ґамбетту. Я б померла від сміху. Щодо того, котра з нас взяла б Пополя, а котра — Ґамбетту, — скажу вам, що це не має нас турбувати... Яка ж я аморальна!
Ви знаєте, що Шеппі невдоволена. Вона, мабуть, вирішила, що оскільки я багата, мушу дати їй 500 франків.
Поки я збиралася написати свій череп — попередньо, відповідно до свого характеру, протрубивши про цей намір, — Брезло написала вже один цього тижня. Це мені наука — бути менш балакучою. Це змусило мене казати в розмовах з іншими, що справді мої ідеї, мабуть, чогось варті, оскільки трапляються дурні, що підбирають найгірші й найнікчемніші.