Понеділок, 13 травня 1878.

Понеділок, 13 травня 1878. На пообідні місця тягнуть жеребок — він указав на мене першою, але оскільки мене ще не було, та, що йшла після мене, зайняла місце. Тоді я приходжу, і Брезло повідомляє мені, що я маю сідати після всіх, оскільки втратила своє місце.
Такого ніколи, ніколи не було: особу, що зайняла місце, залишали, а сідали після неї, але нікого ніколи не відсилали в хвіст черги, хоч таке правило й існує. Я попросила запитати пана Жюліана; пан Жюліан відповів, що правило існує, але ніколи не застосовувалось, і що він вважає жахливим зіграти зі мною такий жарт. Я пішла в люті, але повернулась, щоб сказати, що моя відсутність справила б «завелику приємність купі негідників, дурнів, заздрісників тощо».
Амелі приходить мене заспокоїти, бо я погрожую покинути майстерню; приходить служниця з розрадами, і я їм відповідаю, що їм не варто хвилюватися, що я, звісно, працюватиму, що тут нічого не робиться, чого не входило б у звичаї закладу, оскільки тут і мерзоти робляться, і я була б дурною, витрачаючи час, бо цьому тільки зраділи б. До години не вистачало двадцяти п'яти хвилин.
— Вдалось, — кажу я, — змусити мене змарнувати час від першої до другої, але ці двадцять п'ять хвилин я витрачу на те, щоб заспокоїтись і добре малювати — і щоб розлютити нікчем, які через заздрість вдаються до таких... нікчемностей.
Ці двадцять п'ять хвилин я витрачаю на те, щоб ганяти їх у хвіст і в гриву; йти й кричати з цими покидьками не гідно мене, тож я беру крісло в маленькій вітальні й під приводом розмови зі шведкою і служницею кажу досить голосно купу чарівних речей і завершую заявою, що всі гріхи на моєму боці — що я зганьбилася, зв'язавшись із Бог знає ким, і взяла бік паршивого пса, якому з повним правом хотіли надати стусанів, і що вони навіть не собаки, а комахи, яких я б легко роздавила каблуком, якби не боялась забруднити свої гарні черевички.
А після всього цього ви, мабуть, скажете, що не є ганьбою те, що Поль де Кассаньяк одружується з панною Акар замість мене!
Ввечері приїхала тітка, і мені довелось благати чверть години, щоб отримати 150 франків. Це справді ганьба. Якби їх не було або якби я просила примхи заради, але коли я прошу — це завжди для оплати майстерні, або вчителів анатомії, або чогось іншого.
Портрети Шеппі робилися за 20 франків. Якщо щедро оцінити жахливі ноги, що вона намалювала, — це 50 франків. 50 і 20 — 70. Але оскільки я якось сказала, що дала б 100 франків за добре намальовані ноги, і оскільки їй потім довелось їх малювати, малося на увазі, що вона отримає 100 франків, зважаючи на мою щедрість.
Ці мерзенні жінки мають владу мною керувати, бо я виявила
їм тисячу ласк.
Я плюю на них і кидаю їм 150 франків, щоб ними витерлися.
Мені потрібно знову побачити Попóля — у справі.