Неділя, 17 лютого 1878

Пʼята вечора. Пан Франческі — співак, що вештається по всіх вітальнях, — Йорк, Берта і де Дайєнс були тут.
Вчора ми обідали у Бойдів. Я була в тому самому вбранні, що й минулої неділі — на випадок, якщо ввечері зʼявиться Пополь.
Пані Бойд і всі її доньки, здається, дуже мною захоплюються, а мама захоплюється Бертою.
О десятій повертаємося, і незабаром приходять дʼАбзак, дʼАльт і де Дайєнс. О першій нікого немає; о другій де Дайєнс знову тут, ми вбираємося і мчимо на бал в Оперу. Ха-ха! Ми дуже елегантні й непроникні. Було майже три, коли ми прибули.
Кассаньяка там не було — бачите, що я правильно вчинила. Ця відсутність мені на руку: я питаю про нього в усіх і вдаю, ніби прийшла спеціально, щоб побачити його, бо ніколи ще не бачила. Мені представляють несправжнього Кассаньяка, і я десять хвилин удаю, що вірю, — справжнісінький дурень, але такий шанобливий і слухняний, яких я ще не бачила. Варто зауважити, що якщо в Опері завжди так, то це справді надто пристойно. Я в захваті, але ті, хто туди йде заради цього, добряче б розчарувалися. Тут безпечніше, ніж на бульварі. Багато чоловіків за нами йшли — тим більше, що ми мовчали, ніби когось шукали.
Я розважалася. До мене зверталися на «ви» і «мадам», а при найменшій спробі взяти мене за руку я казала:
— Обережно: якщо пустите в хід руки, вирішать, що ви надзвичайно дурні: погані манери — це прихисток дурнів.
На всі лади і у всіх я питала про Кассаньяка; мій дурень веде мене до своєї ложі, де я забираю свою троянду, яку ми залишили там на початку ночі, коли в цій ложі сиділи угорка, ще якась жінка і двоє чоловіків. Красуня була неохайно вбрана в потертий чорний шовк, і вона лежала в передній частині ложі, ноги — на стільці.
Я відразу впізнала її по особливому рухові шиї, який я бачила лише раз, але добре запамʼятала.
Я сказала їй по-шведськи, що її сукня дуже гарна. Пані де Дайєнс додала по-французьки, що вона, ця жінка, дуже хвора і їй варто йти спати.
Рухи шиї посилюються, але вона нічого не каже і залишається в тій самій розслабленій позі — мабуть, її приспав Пополь.
Я серйозно говорила про політику з республіканцями; після чого мій дурень казав своїм друзям остерігатися: «При цій ви Кассаньякові кісточок не перемиєте». Я запевняла, що я росіянка, — мені не вірили.
— Ти пристойна людина, чи не так? — казала я своєму кавалеру.
— Так, мадам.
— А я не якась там покоївка.
— О, мадам!
— Ти здатний поводитися пристойно?
— З жінкою вашого розуму, мадам!
— Ти дурень. Ходи.
Після цього діалогу я остаточно заволоділа рукою несправжнього Кассаньяка.
Отже, бідолашний Колемін — росіянин — і виявився обдуреним. Мій дурень теж...
Спочатку вони пригостили нас шампанським, а потім ми відправили їх десь о шостій до Кафе Англе, призначивши зустріч через десять хвилин. Вони посадили нас у карету, цілком переконані в усьому; я замовила їм свої улюблені страви і спокійно поїхала додому. Колемін, якого весь вечір водили, мов собаку на повідку, матиме з того лише вечерю в «Гранд-16» і принизливу сцену перед кельнерами.
Республіканці бувають непогані — от, скажімо, говорячи про Кассаньяка, я перейшла до розмови про ноги й, відступивши на два кроки, показала свою — аж до щиколотки. Ну й що ж — капелюхи зняли і глибоко вклонилися. Дивний бал! Не знаю, чи нам попалися ченці, але це було дуже незвично і дуже пристойно.
Йорк і Берта обідали з нами і щойно пішли. Я пропоную поїхати на два тижні до Неаполя. Пані Йорк — за компаньйонку, і три панянки. Справді думаю, що було б весело.
Саме в лютому я найдужче кохала герцога, саме в лютому закохалася в Одіффре, теж у лютому — в Антонеллі, і знову в лютому — закохалася в Олександра. На моєму місці я б остерігалася, адже зараз лютий. На щастя, нема нікого. Поль де Кассаньяк не рахується: відтоді як я його побачила, я завжди думаю про нього з задоволенням — і так буде довго, — але це ніколи не стане минущою примхою; навпаки, я боюся, що це перетвориться на ідею, яку витворив час, через яку пройшли й пройдуть ще примхи, але яка лише зростатиме і стане ідеєю серйозною — як усі ті, що приходять повільно, але не стають більш бурхливими в якийсь один момент, ніж в інший.
Вісімнадцять місяців тому в Росії і рік тому в Неаполі — серед думок про Антонеллі, а потім про Олександра — я раптом казала собі: ні, я думаю, що Кассаньяк буде великою пристрастю мого життя.
Не надавайте тому, що я кажу, більше значення, ніж будь-чому іншому: я передаю свої думки так само, як усе, що кажу і чую, не надаючи цьому жодного перебільшеного значення, — особливо зараз.
Я написала Маркуару — він сам написав мені понад місяць тому.
Флоренція, 24 січня 1878. Шановна панно,
Приїхавши три дні тому з Рима, куди я їздив на похорон Короля, я знайшов ваші любʼязні рядки і дякую вам за них сто тисяч разів. Смерть Валіцького завдає мені великого болю, і прошу передати мої співчуття вашій родині. Віддані друзі нині рідкість, і їх втрата від того ще болючіша. На щастя, вашому дідусеві краще, і з цього боку ви спокійніші, ніж коли я бачив вас у Парижі останніми днями.
Тут усе геть сумно: ні прийомів, ні Перголи, нічого — навіть «Skating» порожній... час відпочинку. Багатьох немає — хто в Римі, хто в Ніцці на великому призі зі стрільби по голубах і на перегонах.
Я бачив Олександра і Меліссано в Римі. Цей зупинився у Торлонія і має приїхати сюди за кілька днів. Пана Ланкастра я не знаю; зате Пертузаті — один з моїх друзів, він, як завжди, в Ніцці, — я бачив його там і навіть снідав з ним у «London House». Чи він, бува, не улюбленець когось із ваших знайомих дам? Хороший хлопець, але занадто вхожий до напівсвіту.
У Римі було нестерпно — такий натовп і такий безлад, що я втік одразу після церемоній. До того ж у мене була квартира біля площі Іспанії, дуже волога і шкідлива для здоровʼя; тут же, хоч і прохолодно, я почуваюся чудово. Бачив Ґордіджані — у нього кілька гарних портретів російських і американських дам у роботі, здається, він іще робить успіхи. Він говорить про вас у дуже
— захоплених тонах і з радістю напише ваш портрет після вашого повернення. У нього було 6 фотографій, дві він залишив собі; я прошу дві для себе, а дві, що залишилися, поверну вам, якщо ви цього бажаєте. Я також побачив у Римі (здалеку) синьйора Алтамуру — «Мадемуазель Діна-а»... Це істота, яка діє мені на нерви. Що ж до панянок — у Флоренції є полька, панна Танська, яка тут верховодить. Їй 16 років, і вона займається скульптурою. Це, мабуть, єдина гарна особа. Ще є пані Нідем — незвичайна англійка, що причарувала молодого принца Строцці. Ні найменшого скандалу, ні найменших пліток — цілковитий штиль. Приїдьте кинути промінь сонця в наше похмуре й безбарвне існування — ми дякуватимемо вам на колінах.
Тисячу привітань вашій родині. Якщо у вас знайдеться вільна хвилина, ви сповните мене радістю, написавши кілька рядків.
Тим часом вірте мені — ваш щиро відданий.
Ф. де Маркуар
Кассаньяк не... прийшов. Щоправда, його не запрошували, а він сказав, що ніколи не прийде без запрошення; минулої неділі він знехтував запрошенням — ось чому я більше не запрошуватиму його, доки він сам не прийде.
І це — більше заради себе, ніж заради нього. Я боюся справляти враження людини, що набридає іншим і залицяється до них; після Олександра для таких страхів не було б місця, якби оця сто разів клята Берта не скинула маску і якби пані Йорк не сказала тієї дурниці за столом.
Але клянуся вам: через цю зняту маску я пережила один з найбільших і найдовших нападів гніву за все життя.
Що далі — то більша лють.
Кассаньяка не було на балі (дивіться сторінку 125 тієї ж книги) — чи навмисно? Це справді поставило б мене в надто критичне становище. Може, він був там до пів на третю. Або не зміг прийти; можливо, він був певен, що я не прийду, або ж забув. Угорка була в його ложі — а якби я туди пішла? Що б він зробив? Йому скажуть, що дві жінки приходили його шукати, — але їх, напевно, прийшло більше двох; та й усі, кого я питала, — двоє його друзів особливо — скажуть, що якась росіянка прийшла спеціально, щоб побачити його, бо ніколи раніше не бачила.
навскоси
А оскільки ця жінка видавала себе за росіянку — вона, мабуть, нею й не була.
Можливо, вони нічого йому не скажуть — домінó, що кривляються і просять показати їм Кассаньяка, — річ така звичайна. Я почувалася надто невимушено, щоб він подумав, що це я. Але я вдало викрутилася, тисяча дʼАбзаків! Ти мене навіть не торкнувся. Пощастило.

Примітки

Марі каже, що розмовляла з цією жінкою шведською; сам текст щоденника — французький. ↩
У французькому тексті: «Et moi, jʼsuis [sic} pas une femme de chambre.» — розмовне стягнення jʼsuis; позначка [sic] — у джерельному тексті. ↩
Кафе Англе на бульварі Італьєн було одним з найславетніших ресторанів Парижа, відомим своїми окремими кабінетами. ↩
«Гранд-16» — найскандальніший окремий кабінет Кафе Англе, повʼязаний із любовними побаченнями і світськими інтригами. ↩
Король Італії Віктор Емануїл II помер 9 січня 1878 року; на його похорон у Римі зʼїхалися жалобники з усієї Європи. ↩
«Театро делла Пергола» — найстаріший і найславетніший оперний театр Флоренції. ↩
«Skating» (англ.; у Марі з малої літери) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х років. ↩
У французькому тексті листа: «M. Lancastre [sic]» — так у джерельному тексті. ↩