Вівторок, 5 лютого 1878

Вже чотири місяці, як я малюю. Чотири місяці!
Берта балакуча і дурна, хоча й пронозлива та часом кумедна. Граф дʼАбзак у вітальні — я опустила штору і зачинила двері. Не маю жодного бажання бачити цю руду бороду, це посмикування очей і це велике, непогано збудоване тіло. Кажуть, він дотепний — я так не вважаю. Можливо, це я дурна.
Іти на бал в Оперу чи не йти?
Мій добряк мене розважає, але боюся надто розтринькати себе. Сподіваюся, він прийде в суботу послухати, як співає пані де Файє:
«Жити одному на цім світі, без кохання, без таємниці» — це, звісно, чарівний романс для холостяків, де автор розповідає, як пташка переслідує в лісі подругу, що тікає, легкий вітерець ворушить листя, хвилі, шепочучи, пестять берег, день шукає ночі, а ніч — дня; словом, за всіма хтось женеться, крім автора, котрий, знемігшись, благає Господа забрати його життя. Пані де Файє має манеру так шепотіти слово «кохання», яке дуже часто повторюється, так налягати на це бідне слово «кохання», що якби я була чоловіком і залишилася з нею наодинці, і вона заспівала б цей романс, я б нагромадила перед собою всі меблі — і сумніваюся, що цієї барикади вистачило б.
Пан дʼАбзак іде — прощавай, любий пане, не вертайся часто.
Увечері ми з Бойдами, як і планували, йдемо на бал у напівбожевільної ірландської пані — старої, обвішаної діамантами. Одягнена я від Лаферʼєр, а тому непогано. Наша поява близько опівночі (я малювала до девʼятої) справляє щось на кшталт сенсації.
Я не танцювала — це така дурість. Один англієць, з яким я танцювала у міс Фішбьорн, закохався в мене.
Запевняю, це правда — він не відходив від мене, і досить було подивитися, щоб вгадати «стан його серця». Я бачу, як вони всі пропливають повз, мов уві сні, і ледве знаю імʼя цього бідолахи.
Пані Йорк, Діна, я і пани дʼАндіньє, де Борепер та мій англієць усамітнилися в чомусь на кшталт буфетної, де більшу частину вечора сміялися, бо пан де Борепер, якого вважають одним з найзабавніших людей Парижа, нас розважав. Я не надто нудьгувала, бо ті, хто мене бачив, дивилися на мене. Забираємо Бойдів до себе вечеряти — вони говорять гидоти, від яких верне, але які смішать. Ніколи не пробачу Берті, що вона зняла маску. Це було огидно.
Ця чарівна красуня затримується в майстерні до четвертої, а з четвертої до сьомої гуляє зі своїм англійцем, який приходить по неї і якого консьєржка будинку №36 ніколи не оголошує — так що можна цілком чесно припустити, що то сестра прийшла її забрати. Я втаємничена, оскільки англійська німфа нібито перебуває в мене до сьомої. Це може для неї погано скінчитися, якщо не остережеться, бо герой — один з цих розпусних, холодних і безпринципних французьких англійців, хоч і з дуже доброчесними поглядами. Я бачила його один раз і ніколи з ним не говорила — тому можу помилятися.
Чимало кавалерів, зокрема барон дʼАльт.

Примітки

В оригіналі французькою: «Vivre seul ici bas sans amour, sans mystère» (рядок романсу). ↩
Лаферʼєр — модна паризька кутюрʼє тієї доби. ↩