Неділя, 3 лютого 1878 р. — продовження

Мені зовсім байдуже, що він цілує мені руку.
— Коли я затримав вас на мить самою у своїй кімнаті, мені захотілося зробити одну річ...
— Яку?
— Поцілувати вас.
— І навіщо?
— Ні до чого — я це знаю з вами.
— То вам це було б приємно.
— Мені — так. Але моя повага до вас така велика, що я сказав собі: це було б погано, бо я знаю, хто ви.
— О! Ви добрий хлопець, чудовий хлопець, порядна людина.
— Так, порядна людина.
— Порядна людина... якби ви все ж зробили це.
— Ну то що б ви сказали?
— Правда, і сказати не було б чого, але я б так розсердилася... знаєте, я не знаю, як пояснити... це завжди щось лишає... це було б... гидко.
— Гидко!
— Так, гидко.
— Ну то, моя мила маленька подруго, я не боятимуся ні за ваш спокій, ні за вашу душевну рівновагу, поки думка поцілувати чоловіка видаватиметься вам гидкою.
— Так буде завжди.
— О, ні.
— О! Так, послухайте... може, коли... але коли не любиш — це ж гидко, правда?
— З цього погляду — так.
— Ось що я і кажу.
Ми обідали разом, жартували й сміялися. Мадам де Файє написала Пополеві шалено захопленого листа.
— Ну то, мій друже, якщо ви вже збуджуєте пристрасті у старих жінок — жалію вас.
навскоси
Кассаньяк розповів мамі історію пʼяти жінок, не назвавши нікого.
Я вдягла свою рясу, яку давно вже обіцяла показати, і поки він виголошував своє зізнання яке я слухала під каптуром, цей великий і благородний молодий чоловік, дедалі більш побожний, супроводжував свої слова поцілунками... в руку, кумедними поцілунками... своїми дитячими губами... я ніколи не зустрічала нічого, крім тонких губ, а Кассаньяк — тобто моя рука була ледь достатньо широкою, ні, це нісенітниця, у нього маленький рот. Так, моя рука, о боже мій, вона така гарна, рука, звичайно.
— Все так?..
— Краще.
— Нічого від неї мене вже не здивує.
Нас було троє: колонель, я і Пополь. Мами сиділи у великій вітальні.
Ах! Не забути сказати, що перед обідом пан дʼАндіньє приходив — досить довго навіть — і що він дуже любʼязний, але мені прикро, бо він може подумати, що Кассаньяк залицяється до мене. Він, гадаю, для Діни.
— Хіба не жахливо, що вона зняла маску, мій великий друже?
— Це було погано. Але скажіть — треба повторити, треба знайти якийсь спосіб...
— Я знайду — і без пошуків... воно само приходить, раптово.
— Чи не чарівний це був вечір, скажіть, колонель та ви? І це дає мені певні права... знаєте, якщо я закоханий у черевики й панчохи, ви завжди зобовʼязані показувати їх мені — це набуте право, і крапка.
— Ви порядна людина.
— Не настільки!
— Так, так, порядна людина.
Приходить Берта — я біжу перевдягатися й повертаюся до вітальні, ніби нічого не сталося.
О! Я повелася як навіжена! Поки вдягалася, я просунула пальці крізь дверцята шафи, що виходили в їдальню, і Кассаньяк укусив мені пальці. Я сказала йому тихесенько паскудо, як тоді, коли він поцілував мені ногу у себе вдома.
Ми займалися магнетизмом, спіритизмом і всім, що Кассаньяк вміє. Діна заснула, Берта майже.
Почали усипляти й мене, просто заради цікавості. Магнетизер тримав мене за руки, притискаючи великі пальці до долонь і невідривно дивлячись в очі. За кілька хвилин я трохи збентежилася — що, зрештою, цілком природно.
Він відмовляється серйозно мене магнетизувати під приводом, що це було б... гидко, каже він.
Ще добре, що я поки не ревнива... до всього. Я навіть ненавиджу слухати, як хвалять яку-небудь жінку в моїй присутності, і щодо ревнощів усякого ґатунку можу порівнятися хіба що з Кассаньяком, який, за словами Блана, до смішного ревнивий. Берта гарна, дуже гарна. Невисока, доволі кепської статури, але гарна.
Знаєте, як я закінчила вечір о пів на другу ночі? А ось як: спершу я тихенько запитала, чи може жінка сама, без ризику, зайти в Оперу.
— Так. Я вас не заохочую, навіть відраджую; але якщо ви колись учините це...
— ...безрозсудство.
— ...це безрозсудство, то завжди знайдете до своїх послуг ложу й руку, як у доброго товариша.
— Не хочу на це розраховувати — можливо, вам доведеться когось туди привести.
— Не церемоньтеся зі мною і користуйтеся мною.
І потім... Ах! їй-богу, потім я перейшла з ним на «ти», говорила найшаленіші речі при всіх. Коли Берти не було — це було кумедно, при Берті — це було безумство.
Лягаю спати, злегка незадоволена своєю поведінкою. Ще й цей Кассаньяк, що каже: я шалена, що я завдаю йому прикрості через свою родину.
Він запевняє, що я дотепна і що зі мною страшенно весело — сама не знаю, але знаю, що з ним дуже весело і що він вселяє мені таку шалену довіру, що я ставлюся до нього як до жінки або брата. Цей добрий чоловік не знайшов нічого кращого, як сказати, що я шалена.
Наша витівка дає привід для тисячі дурниць кумедних, які ми говоримо і яких мами, здається, не розуміють.

Примітки

Фр. sale — буквально «брудно», але тут передає дитячу й водночас вісцеральну огиду до тілесного без кохання. Марі шукає слова і знаходить це єдине. ↩
Фр. froc — чернеча ряса; Марі носить її як театральний костюм або пеньюар. ↩
Фр. saligaud — «брудний тип», груба лайка, яка в цьому контексті водночас є інтимною пестливою образою. ↩