Неділя, 3 лютого 1878 р.

О двадцять хвилин на шосту оголошують Пополя. Я в похмурому настрої й заявляю, входячи, що говорити не буду і щоб на мене не розраховували.
Кассаньяк хоче йти й каже, що йому важко обідати з нами сьогодні ввечері.
— Якщо вам важко — не робіть цього, сподіваюся, ви не церемонитиметеся з нами.
— Ні, звичайно. У мене обід у батька, де будуть люди з мого краю.
— Ідіть туди, ідіть, на добраніч. Я не буду сьогодні ввечері любʼязна; втім, для вас це буде щось нове — жінки кажуть вам стільки чарівних речей.
— Послухайте, моя маленька подруго... мені хочеться обідати тут, але треба піти перевдягтися — сюртук мені заважає.
— Якщо тільки в цьому річ — можете зняти. Я позичаю вам мою кімнату, мою покоївку й мій пеньюар.
Моя кімната, моя покоївка й мій пеньюар породжують парі або обіцянку, яку я дала, нічого в ній не розуміючи і яка наразі не має жодного значення.
— Ну то, моя маленька подруго, коли пані ваша мати увійде, наполягайте, щоб я залишився, — інакше вийшло б досить кумедно.
— Наполягатиму.
Пʼєр вивихнув ногу, Трифон напідпитку, є тільки Шокола. Дідусь, якому щомиті потрібен догляд, був би сам, якби всі наші дами не виходили по десять разів із вітальні; під час цих розмов сам-на-сам ми говорили про пʼятьох жінок. Кассаньяк поділяє мою думку — і якби не він, становище було б фальшиве, напружене, огидне; та й так воно було, попри його зусилля.
Він кілька разів цілує мені руку — по-дружньому, звичайно.

Примітки

В оригіналі: «ma chambre, ma femme de chambre et ma robe de chambre» — троїста гра на слові chambre: моя кімната, моя покоївка і мій пеньюар. ↩