Понеділок, 28 січня 1878 р.

Що ж до учорашнього вечора!.. Нас пʼятеро. Діна в чорному оксамиті, рукави з чорного мережива, чорне волосся, мантилья і напівмаска. Берта, Йорк і мадам де Дайєнс — у чорному, шовк, мереживо, чорний гагат, маски. Я — у сукні з Капітолію, довжелезній, прикрашеній срібним мереживом, тітчин корсаж, куди я вклала чотири великих рушники. Чорне волосся, чорні рукавички, маска, тюль і величезна мантилья з шантильського мережива, чорні ажурні вишиті панчохи, маленькі туфельки з чорного атласу зі срібним мереживом.
Одразу ж Діна говорить своїм природним голосом. Ох! Нас впізнали миттєво, звісно. Але він удає, ніби не впізнав нас, і ми цим користуємося — не ніяковіємо й розмовляємо, як заміжні жінки. Якби хтось описав цей вечір, вийшов би дивний і чарівний спогад. Були відтінки, відблиски і речі цілком відчутні... Боже мій, так! Наші ніжки і... на жаль! ноги до самої литки. Страшно розповідати, але Поль такий... шанобливий!
Ми самі їх показали...
Але от чого я не розумію — так це Бойдів, яких на балі Опери щипали, чіпали, цілували... і водночас, розповідаючи про все вчора (в неділю) перед обідом, вони ще й танцювали канкан...
Наш Поль, бо він називає нас своїми пʼятьма і своїми дорогими жінками, — отже, наш Поль здебільшого плазував на колінах або сидів на килимі в наших ніг... вони були чарівні... тільки з того вечора мені весь час хочеться говорити дурниці; була мить, коли я сміялася і смішила Кассаньяка, але запевняю вас — я не розуміла ні того, що кажу, ні того, що він мені казав; проте думаю, це мало бути щось смішне. Наскільки того вечора він здавався невдоволеним, настільки цього був чарівний. Скажу вам: щоб чоловік у подібній ситуації не був ні скованим, ні непристойним та ще й веселив — для цього треба бути і мати цілу купу всього.
Берта жартувала й веселила, мадам Йорк, яку приймали за Берту, удавала послушницю; де Дайєнс говорила за всіх, аж доки ми трохи не освоїлися.
За чаєм ми дозволяємо собі найбільше — я розважалася, мов навіжена, від того, що можна говорити все, а Кассаньяк, безперечно, веселився з цих дитячих витівок... досить непристойних. Прошу шампанського й викурюю половину чудової сигари.
Який чарівний дім у цього турка, що віддав перевагу моїй ніжці. Ми засновуємо щомісячний чай, умовляємося не знімати маски. Колонель Діна, Жорж Берта, Йорк-послушниця і де Дайєнс, котра чорт знає чому хотіла назватися Колет, — вона сказала нам, поправляючи маскарадний костюм, що заради мене йде до людини, яку ненавидить, а повернулася звідти в захваті. Діна, гарно складена й дуже гарна в масці, позувала на спокусницю — і через це Кассаньяк казав найсмішніші речі; ми дали йому волю розігрувати всі свої ефекти зівʼялих квітів і підошов черевичків; щоправда, щоб це спокутувати, він розповів нам, що має цілу книжку під назвою «Жінки, яких не мав». З цієї книжки він читає нам одну сторінку — про пʼятдесятирічну жінку, котра замість «так» завела цілу промову, протягом якої молодий бонапартист устиг заспокоїтися і сяк-так вибачився за те, що її стривожив.
Кассаньяк уміє говорити дрібнички так ніжно й з таким тактом, повагою і хвацькістю, що починаєш вірити: ці інтонації надихнуті тобою одною, — тоді як вони, на жаль, — плід довгого досвіду й глибокого вивчення. Та природних задатків я не заперечую — без них таких людей було б набагато більше.
Яка чарівна спальня у цього турка, котрий відвів мене вбік і промовив тим голосом, який ви знаєте, — другого такого немає, голос тягучий і водночас чарівний: «Я рідко помиляюся, ти знаєш, — так от, ти єдина, кого я хотів би бачити» — і пізніше:
— Якби мені довелося вибирати — я б вибрав тебе, — або, сходячи з тієї чудесної кімнати (адже це перша чоловіча кімната, яку я бачу, і вона ані похмура, ані жіночна).
— Дай мені руку.
— Ти помиляєшся, я не колонель.
— Все одно дай.
— Кажу тобі: я не колонель.
— Ні, ні, ти для мене колонель; ходи, — і він повів мене тихенько, пропустивши інших поперед себе. Ось кілька дрібниць, які доводять: виконання — це майже все. Не шукаймо великих композицій для наших картин, зображаймо будь-що, найнезначніше, аби лише правдиво — і успіх прийде.
Підозрюю, що наш Поль казав те саме й іншим.
— А своє імʼя я скажу тобі на вухо.
— Кажи.
— Але ти даси мені чесне слово сказати «так», якщо відгадаю.
— Так.
— Марі.
навскоси
Ось що я щойно знайшла в Бальзака: «Кохання — це не лише почуття, але й мистецтво. Якесь просте слово, обережність, дрібниця — і жінці відкривається великий і піднесений художник, котрий хоче торкнутися її серця, не зівʼяливши його». Це схоже на те, що я написала тут. Квітень 1878
Я розсміялася.
— Іншого імені я тобі не дам.
Коли за столом його попросили загадати три бажання, він сказав, що передусім хотів би закохатися — не так, як раніше, а по-справжньому... На що мадам Йорк відповіла, що кажуть, ніби він закоханий в одну російську дівчину.
— В угорку! — скрикнула я.
— У шведку, — скрикнула Діна.
Це було досить дурне й злостиве — цілком у дусі мадам Йорк. Але ви не підозрюєте, чим усе скінчилося.
Ми домовляємося зустрітися на наступному балі Опери, і я обіцяю повечеряти з ним і прийти до нього в ложу. Я цілком серйозно мала такий намір. Не тремтіть — Кассаньяк вселяє мені таку цілковиту й кумедну довіру, що я пішла б з ним будь-куди.
Ми всі сиділи на дивані у вітальні, а Пополь — у наших ніг, біля моїх, які він кілька разів поцілував... і я не соромлюся??!
— Ти, — каже він де Дайєнс, — з тобою тільки це й залишається: ось моя рука.
— Охоче, — відповіла вона з неабияким, як на республіканку, запалом.
— Ти, колонель, — добра: добра вдома, добра скрізь, лагідна, спокійна й байдужа. Все це тебе мало обходить.
— Ти, Жорж, — маєш те, що тобі треба, ти сита, ти знайшла свого чоловіка; ти скептична, вдоволена, глузлива й жартівлива.
— Хіба ти не знаєш, великий Поль, — кажу я, — що закохані й вдоволені жінки бувають жартівливі, глузливі й скептичні?
— Знаю, — і подивіться на неї: вона вдоволена, перетравлює своє кохання, — з тобою нічого не вдієш, Жорж, ти знайшла свого чоловіка.
— Щодо тебе, послушнице, — ти або цілком невинна, або досягла найвищого ступеня розпусти, що дуже схоже одне на одне... Непорочність або закоренілий злочин.
— А ти, ти — єдина, з якою щось можна було б зробити, я рідко помиляюся... ну от, з тобою ми спробуємо пожити на віру. Вона єдина з вас вільна, мої дорогі пʼять жінок, чи не так? Подивіться на колонель, подивіться на ці руки — якби я був цілком матеріальною людиною, її руки й цей гарний стан могли б мене збентежити; та я волію пару ніжок дванадцяти тисячам голих жінок, повірте мені, жінки, немає нічого нуднішого для чоловіка, ніж...
— Бути коханим...
— Саме так, і особисто мені набридли ті закохання, де... досягають мети...
Я розкажу вам ще стільки всього! Те, що я тут розповідаю, — не найкраще.
— Швидше вгадай, хто я, — каже Берта, — мені дуже жарко. Кассаньяк підповз до неї на колінах, і вона так захопилася, що ця навіжена, ця дурепа, ця ідіотка зняла маску.
Зізнаюся, я не чекала такої злісної дурості. Нехай би нас упізнали, хоч і не напевно, — гаразд, але зняти маску!! Це було як холодний душ. Я встаю й іду сісти подалі, мадам де Дайєнс пропонує розходитися, три інші дурепи теж знімають маски. Бідний Поль, мабуть, вирішив, що всі ці жінки зараз побʼються, — він ходив від однієї до другої, цілував руки й заспокоював усіх.
Пригода цілком змінила характер... Зняти маску! Я підходжу до бюро й пишу слова, які Кассаньяк бере й читає: ось що виходить, коли обираєш собі в подруги дурних жінок. — Є одна, — каже він, показуючи на мене, що сиджу осторонь у кріслі, — є одна, яка незадоволена.
— Ідіть до чорта!
— О! Це її улюблений вислів. — Ну ж, — додав він тихо, ніби втішаючи мене, — хіба я не мав рації, коли казав, що ви наймиліша з пʼяти?
навскоси
тепер уже тільки «мила»
— О! Рація, рація, — кажу я.
— Безперечно, рація, — повторив він найбільш братньо-закоханим голосом, цілуючи мені руку з тим наївним і ніжним виглядом, який так вабить.
Ця людина повела б мене на край світу, і я серйозно хочу спробувати пожити на віру... Більше ніж брат і менше ніж коханець. Це було б кумедно.
Кому треба передати номер вашої ложі?
— Нікому.
— То що ж мені з нею робити?
— Але... я думала, ви знайдете якийсь спосіб...
— Який номер?
— 38.
Він такий самозакоханий, що ніколи не запідозрить лихого — вважає, і небезпідставно, що все робиться для нього одного.
Я прийшла додому й виголошувала жахливі промови про дурість жінок — перед Бланом, котрий знає, що ми перевдягалися, але не знає для кого.
Потім я скинула все, лягла на матрац у вітальні на підлозі і прокинулася лише о сьомій ранку. Ми провели у нашого Поля майже дві з половиною години. Я дозволила собі розкіш роздивитися його обличчя — що в салоні неможливо. Він не гарніший за... будь-кого, — але немає іншого такого примітного й гордовитого обличчя, і такої безпардонної, невимушеної, урочистої й... вишуканої постави — це не те слово, як його зазвичай вживають.
Цей клятий Пополь — я сказала йому, що він зітре собі губи, цілуючи руки та ноги. Шкода було б — чесне слово порядної жінки.
Та все ж я розважилася, і собою я не невдоволена.
Конкурс оцінять завтра... Так боюся опинитися на поганому місці.

Примітки

«Collage» (фр.) — співжиття поза шлюбом; жаргон 1870-х, що означає вільний союз. Кассаньяк вживає слово як провокацію. ↩