Вівторок, 27 листопада 1877

Пан Жюліан піднявся до нас трохи розгублений після суддівства панів Флері, Буланже й Лефевра і виголосив нам приблизно таку промову:
— Пані, ці пани розставили за місцями лише шість голів після медалі, яку виграла панна Дельсарт (француженка), як ви вже знаєте. Решту розставлено просто для того, щоб мати місця на наступному конкурсі, а три останні… тягнутимуть жереб — мабуть, щоб не зачепити самолюбство цих панянок…
Якийсь голос мені казав, що я тягнутиму жереб, і хоча це було б цілком природно — мені однаково стало прикро. Після цієї маленької промови, що справила на всіх значне враження, він додав:
— Я не зможу розрізнити, чиї це голови; хай одна з панянок записує імена по черзі. Перша — хто?
— Панна Віік.
— Друга?
— Панна Банґ.
— Третя?
— Панна Брезло.
— Четверта?
— Панна Нордландер.
— Пʼята?
— Панна Форхгаммер.
— Шоста?
— Це панна Марі! — вигукнула Полячка.
— Я, пане?!
— Так, панно.
— Але це ж абсурдно!
Я в першій шістці. Амелі, Зільгардт, Полячка — після мене; я найпізніше прийшла до майстерні — тільки з 3 жовтня. Чорт забирай! навскоси вони ніколи раніше зі мною не говорили
Усі прийшли мене вітати; панна Дельсарт (Мадлен, француженка) підійшла сказати мені кілька приємних слів, а її сестра Марі назвала нас двома героїнями конкурсу.
— Те, чого ви досягли за такий короткий час, — більше, ніж медаль після чотирьох років навчання.
Успіх… який чарівний успіх, мій імператоре! — як сказав би тут доречно цей дорогий і нещасний Олександр!
Бідолашному дорогому Олександрові пощастило. Подумати тільки — його викликав на дуель брат швагра Маркуара. Його викликали, бо він, Олександр, першим образив. Маркуар каже, що той вибачиться беззастережно, бо пан де Мартіно шукає лише когось, кого можна наколоти на шпагу.
Бідолашний Біжу. Дорога й нещасна істота, що наплела Маркуарові дрібних підлот про мене. Та байдуже — я рада за нього, бо він не вибачатиметься.
Мушу вам також сказати, що ми були у Версалі з Бланом, і що, оскільки Пополя там не було, я трохи задрімала.
На обіді — Маркуар. Ах! Маркуар, — як ми сміялися разом, я навіть плакала від сміху.
Досвід — чи ями, в які падаєш, — таки чогось вчить, хоч би що я казала. Маркуар говорив зі мною про кохання, ми багато жартували, час від часу повертаючись до Олександра, і я так майстерно кружляла навколо небезпечних тем, що аж любо. Я сміялася з усього дотепно — і вільності губилися в дитячих витівках. Бог знає, що я сказала б іще рік тому, що відповіла б Швейцарцю не щодо Біжу, а щодо речей… до нього самого. Я не можу надякуватися собі й натішитися тим, що нарешті з розумом і чарівністю скористалась численними й огидними уроками, якими мене почастувало Провидіння.
Запевняю вас: Маркуар ставиться до мене з усією належною мені повагою.
Неприємно те, що панна-компаньйонка пані Дубельт, яка приходить до нас, справді… кумедна, дивна, непристойна. Це неприємні знайомства, та ще й такі, що компрометують. Ця молода особа змусила нас грати — я програла (80 франків) Маркуарові; це зовсім не пристойно.
Але я розважалася — сміялася з себе, з усіх і з усього! Ось що добре й корисно, і зручно.