Субота, 6 жовтня 1877

Вчора пані Дубельт була у нас, а сьогодні — вихований Торньоль. Я нікого не бачила, бо була в ательє.

— Не турбуйтеся, — каже мені Жюліан, — ви недовго будете на шляху.

А коли маман зайшла по мене о п'ятій вечора, він сказав їй приблизно таке:

«Я думав, це примха розпещеної дитини, але мушу визнати, що вона справді працює, що в неї є воля і що вона добре обдарована. Якщо так піде й далі, за три місяці її малюнки можуть бути прийняті на Салон».

Щоразу, як він приходить виправляти мій малюнок, він запитує з певною недовірою, чи я це зробила сама. Ще б пак — сама! Я ніколи не просила порад ні в кого з учениць, крім як щодо початку академічного рисунку.

Я трохи звикаю до їхніх... художніх манер.

В ательє все зникає — немає ні імені, ні сім'ї; ти більше не дочка своєї матері, ти — ти сама, ти — особистість, і перед тобою — Мистецтво, і більше нічого. Відчуваєш себе такою задоволеною, такою вільною, такою гордою.

Нарешті я там, де хотіла бути так давно.

Я так довго цього прагнула, що досі не вірю, ніби нарешті тут.

Коли я отримаю Prix de Rome, [Закреслені слова: всі Торлонья, всі Лардереї, всі Маркуари ляжуть] килимом, і я ходитиму по ньому — не щоб роздавити їх... але... вони самі цього захотіли, якщо я стану тим, чим ще не бувала жодна жінка-художниця.

До речі! Чи знаєте ви, кого я зустріла на Єлисейських полях? Просто герцога Гамільтона, який займав весь фіакр. Гарний молодий чоловік, трохи повнуватий, з мідно-русим волоссям і тонкими вусиками, перетворився на товстого дуже червоного англійця з маленькими бурими бакенбардами від вуха до середини щоки.

П'ять років, однак... змінюють людину.

Через півгодини я вже про нього не думала.

Яка я тоді була захоплена.

Здається, маман отримала малозадовільну відповідь на один зі своїх листів щодо... Рима. Вона сказала мені так: мені пишуть з Петербурга, що там панує велика скорбота, що весь двір у чорному, що Імператриця доглядає поранених, що всі плачуть.

Ця гидота мене засмутила.