Субота, 22 вересня 1877 — Зошит 074

CZ ENUKFR

Переписаний листLettre de Marie à M. de Marcuard, 22 septembre 1877
— «Мені кортіло більше вам не писати, о Маркуар-Пашо, але мені завжди треба комусь щось розповідати. Жінки часто нудні — хороші подруги вбивають вас пародіями на Севіньє. Або ж вони злі, і тоді треба дуже стежити за тим, що пишеш, — інакше тебе зʼїдять, і хтозна якими запломбованими, обламаними, вставними зубами; одна думка про це — фе! Тож я бачу лише вас, молочного брата і друга дитинства. Тому й приймаю з вдячністю клятву, яку ви мені даєте. Знаєте, я теж мала їхати до Англії до своєї подруги леді Педжет, але бідолашна щойно померла, і, думаю, ця подорож не відбудеться. Ми щойно повернулися з Вісбадена, де провели кілька днів після милого Шланґенбаду, і де дуже приємне російське товариство. Багато старих друзів і нових знайомств. Пані Ларіс-Мелікова там — поки її чоловік грає у солдатики в Азії. Мій дідусь знову зустрів свого старовинного друга принца Репніна, і вони не хотіли розлучатися. Словом, було чарівно, чарівно, але на жаль, добродію, — забагато жінок! Ми тут, чекаємо якогось рішення, горло майже здорове, але мені приписують теплий клімат. Не знаю, що ми будемо робити, і ненавиджу себе. Це надзвичайно неприємне відчуття — як занадто худа жінка на морському купанні: скільки б вона не бігла, ноги все одно біжать за нею! Хочу запропонувати вам екскурсію, незрівнянно приємнішу за той нещасний Сорренто. І прошу вірити — це цілком серйозно. Йдеться про те, щоб пройти пішки від Ніцци до Риму, зупиняючись у всіх цікавих містах. Можна дійти за двадцять вісім днів майже без утоми. Мої старші поїдуть в екіпажі, я — пішки, нас буде ціле товариство, чекаю листів з Англії! Що ви скажете? Чи ви любитель таких речей? В усякому разі ми побачимося в Італії, і я дуже розраховую на ваше плече, яке ви, судячи з неаполітанських подвигів, підставите на совість. Та вже від самої думки схопити вас і кинути до ніг мами я аж скрикую... Словом, постараюся, — дружба зобовʼязує.» Марі Б.

- « J’avais envie de ne plus vous écrire, ô Marcuard Pacha, mais il me faut toujours raconter n’importe quoi à quelqu’un. Les femmes sont souvent ennuyantes, les bonnes amies vous assassinent avec des parodies de Sévigné. Ou bien elles sont méchantes et alors on doit faire bien attention à ce qu’on écrit sous peine d’être mangée Dieu sait par quelles dents plombées, écornées, fausses rien que d’y songer... fi ! Je ne vois donc que vous qui êtes mon frère de lait et ami d’enfance. Aussi j’accepte avec gratitude le serment que vous me faites. Savez-vous que moi aussi je devais aller en Angleterre chez mon amie lady Paget, mais la pauvre femme vient de mourir et je crois que ce voyage ne se fera pas. Nous revenons de Wiesbaden où l’on a passé quelques jours après le gentil Schlangenbad et où il y a une société russe très agréable. Beaucoup de vieux amis et de nouvelles connaissances. Mme Laris Melikoff est là pendant que son mari joue au soldat en Asie. Mon grand-père a retrouvé son antique ami le prince Repnine et ils ne voulaient plus se quitter. Bref c’était charmant, charmant, mais hélas Monsieur, trop de femmes ! Nous sommes ici en attendant une décision quelconque, ma gorge est à peu près guérie mais on m’ordonne les climats chauds. Je ne sais ce que nous ferons et je me déteste. C’est un sentiment extrêmement désagréable, on est comme la femme trop maigre au bain de mer, elle a beau courir ses jambes la suivent ! J’ai à vous proposer une excursion bien autrement agréable que ce misérable Sorrento. Et je vous prie de croire que c’est très sérieux. Il s’agirait d’aller de Nice à Rome à pied s’arrêtant dans toutes les villes intéressantes. On peut y arriver en vingt-huit jours presque sans fatigue. Mes supérieurs iront en voiture, moi à pied, nous serons toute une société, j’attends des lettres d’Angleterre ! Que dites-vous de cela ? Etes-vous amateur de ces sortes de choses. Dans tous les cas nous nous verrons en Italie et je compte bien sur votre coup d’épaule qui sera rudement donné à en juger par les tours de force de Naples. Aussi rien qu’à l’idée de vous empoigner et de vous mettre aux pieds de maman je pousse des cris... Enfin je tâcherai, l’amitié oblige. » Marie B.