Субота, 15 вересня 1877

Ранком ідемо гуляти з Лісандер; Лотрек з'являється в Lese-cabinet і веде нас дивитися якусь панораму. До нас трьох приєднується голландець Ланц, а потім Діфіріані. Гарна погода, сонце робить усе, що може. Декілька осіб навколо Kurhaus і на озері. Пані Батуріна і панна Лісандер обідають з нами.
Я задрімала і ненавиджу себе. Мама іде з візитами, потім приходять Гербелі, але на щастя все це товариство йде на музику о половині четвертої.
Відпочиваю й приходжу до тями завдяки благодатній самотності. П'ємо чай у пані Батуріної; від першої хвилини я мала лише одну нав'язливу думку — піти. Вона приймає добре й те найкраще, що є, — будучи сама дочкою, онукою, сестрою, племінницею і кузиною всього найзнатнішого в Петербурзі, — але оскільки вона ніколи не запрошує нас з іншими людьми й не організовує нових знайомств — це все одно що пити чай у шевця навпроти. Лісандер також була запрошена з нами, але пані Батуріна бачила, як та, можна сказати, котилася в нас, як своя в домі. Потім повертаємося до себе, приходить пані Лісандер; я граю на мандоліні, щоб супроводжувати гарні приємності, що розповідаються про все вісбаденське товариство. Лотрек говорив мені тихо: я зараз змушу її говорити. І справді — пані Лісандер, якій більше нічого й не треба було, давала себе вести в усі куточки з гнучкістю язика, добре зрозумілою для знавців.
Я не розумію, як ці дами, ці нещасні кавалери, це бідне вісбаденське товариство нарешті можуть займати своїми інтригами, теревенями, полюванням на чоловіків і т. д. і т. д. Наче я — столична королева.
Це ж я, чи не так, дозволяла цілувати мені руку. Це мені тиснули ноги, торкалися коліна, стискали талію і цілували в губи? Я тоді не розуміла! Переписую ці мерзоти — і сумніваюся. Але цього не було. Просто я не розуміла! Я була дитиною, хоча й говорила... або ж я просто дуже обмежена — і тоді, і зараз.
Мені знадобився рік, щоб зрозуміти. Я добре розуміла все і т. д., але не розуміла серйозного боку, пристойного боку.
Що думає він про мене зараз, той пан? Те, що я дала йому право думати, — чорт забирай! — не розуміючи добре, що роблю. Він шанує й поважає, як і інші, дівчат таких, якою я уявляла себе і якою не була... І якою не була. Ось весь жах речі! Хоча б ви, невідомі душі, — будьте милосердні й вірте, як і я, що я була невинна й дитина, хоча й думала про себе як про досвідчену! Або ж що я дурна — тоді все влаштовується.
Отже: один вважає мене дівкою, що цілується з молодиками, — і оскільки я все приймала в напівзасліпленні, він думав, що я до цього звикла. Другий прийняв мене за дівку, яка хотіла впіймати чоловіка, за голодну псицю, за мисливицю на чоловіків... і поставив мене на місце з усією холодною й чемною зневагою, на яку ці панянки заслуговують.
І якби я навіть зараз померла — це нічого б не змінило! Ось жах, ось прокляття! Я більше нічого не прошу, тільки реабілітації! Якби вона прийшла — я б була напівцілком щасливою.
Що ж робити?
Маю звинувачувати тільки себе. Мені знадобилося чотири місяці, щоб знайти відповідь, яка одним ударом спростовує всі несприятливі уявлення і повертає мені мою справжню суть. Чотири місяці.
У мене дотепна відповідь. Бідний Алессандро — це не він змушує мене гризти пальці від злості і люті! Його... я любила, і поводилася як навіжена, поводилася як уміла — це було мимовільно, і я собі нічого не дорікаю. Але той другий!!!!