Четвер, 30 серпня 1877

Я мовчала, і сьогодні ввечері у Вісбадені ми дізналися, що Шипка — у руках росіян, що турки розбиті (принаймні наразі) і що до нас прибувають великі підкріплення.
Цю новину повідомляє нам навскоси барон фон Бехман — аташе посольства в Парижі, якого Франція нагородила за зради і який знову здобув прихильність Бісмарка, видавши йому графа Арніма. Пані Бехман, як мені кажуть, робила нам чимало авансів, які цього вечора увінчалися тим, що нам передали цю депешу, яку вони отримали через посольство і яка несе нам добрі новини. Лотрек стане, гадаю, нашою сполучною ланкою.
У Вісбадені є гарна ковзанка, я каталася на ковзанах.
Коли ми повернулися, знову була розмова... або, власне, ні: я знову заговорила про ту саму справу — і після того, як мене довели до сказу ганебним мовчанням, мене зводили з розуму криками, що я не знаю, чого хочу, що я влаштовую сцени з усього, що завжди, у всьому і через усе я тільки й роблю, що сварюся і т. д. і т. д. Завжди, у всьому і через усе — ці три фрази повторювалися нескінченними варіаціями, перемежовуючись спогадами про те, що я нібито робила в Росії, або в Спа, або в Баден-Бадені. Проти упередженості нічого не вдієш. І неможливо передати ці ганебні, боягузькі, безглузді, вперті відповіді — завжди на одне й те саме, що б ти не казала, не благала, не проклинала, не плакала!
Нічого немає прикрішого й смішнішого, ніж говорити про рекомендації в посольстві зі сльозами й криком. Я кричала тому, що мені не давали говорити — горлали всякі дурниці.
І це ще й до біса дратує. Є речі, які незручно уточнювати й вимагати, — а мене змушували це робити, щоб поставити в незручне становище.
Чи можна бути такою... злою, злою, злою!
Я оплакую себе так само, як оплакувала павільйон, від якого мене відвернули.
Що коштувало б відповісти мені по-доброму, спробувати разом зі мною знайти якийсь вихід, замість того щоб нещадно глузувати зі мене, доводити до сказу!!
Що може бути жахливішого за драму через запрошення. Соромно навіть наполягати на таких речах...
— Ти не знаєш, чого хочеш, ти так поводишся в усьому, скрізь і через усе.
І от, власне, все.
Тепер я більше нічого не хочу; те, що я кажу, — то вже востаннє, для заспокоєння сумління, але більше не хочу нічого. Як я можу розважатися, виходити, танцювати?
Я втратила впевненість — у собі й у всьому. Я боюся всього. І всі мої майбутні радощі так залиті сльозами, вкриті стражданнями, роздратуванням і приниженнями, що крізь усе це їх уже й не видно, і мені було б соромно ними насолоджуватися.
Примітка упорядниківnote of the Cercle edition’s editors on the manuscript
[Низ сторінки вилучено Марі]
Коли я була маленькою, всім моїм радощам передувала тригодинна сцена, що анітрохи не заважало мені бути «обожнюваною», — і що ж! Я не отримувала ніякої радості — я виплакала все задоволення, що могла б мати. Так і зараз.
І мені ще сумніше, коли я починаю жалкувати, що все так склалося, і плакати від того, що не можу насолоджуюся тим, чого досягаю — знеохочена, тривожна, роздратована, боячись усього і не наважуючись зробити крок [низ сторінки вилучено] або сказати слово.
Хоч скільки пиши — ніколи не зрозуміють, якої ваги можуть набувати найнікчемніші речі і як через них можна бути нещасним.
Чим би я могла пожертвувати, щоб жити? Усім. Без винятків і застережень — усім, усім. І оскільки це було б погано, мене покарали б докори сумління, яких я заслужила б. І будьте певні — скаржитися не буду!
У такі моменти я дуже серйозно запитую себе: навіщо все, чого я прагну? І не розумію ні світу, ні слави, ні любові.
Я мертва. Як не бути у відчаї?

Примітки

В оригіналі англійською: «skating» — каток для роликових ковзанів; модний вид дозвілля на курортах 1870-х. ↩