Субота 11 серпня 1877

Сьогодні вранці ми зустріли Поля де Кассаньяка, який привітався з розмахом.
Ще вчора баронеса годину намагалася вгадати, чому він не прийшов. Я ж, маючи на сумлінні свої депеші, лишаю все як є.
Заберіть мене з Парижа, ради Бога!
Бідна Холл у розпачі, що мусить повертатися до Америки, вона плаче за Флоренцією, але ці сльози їй недорого коштують — вона так багато пʼє. А я!!! Уже північ; я три години грала найпрекраснішу музику на світі — Бетговена. Я ніколи не грала нікого, крім нього і Мендельсона. Італійську музику треба співати, на фортепіано вона стає банальною — тобто її зробили банальною, затерши вживанням.
Барон, його дружина, тітонька і Холл слухали. Я рідко підходжу до фортепіано, але таланту в мене досить, щоб я могла грати серйозно. І так у всьому!
Ще одна американка з Флоренції сказала, що «обличчя в Олександра дуже гарне, але він жахливий, розпусний».
Я рада, що його вважають красивим — він був єдиним чоловіком, якого я могла б кохати без сорому.
А сьогодні мені спала на думку шалена ідея. Я на мить подумала, що могла б пожертвувати всім заради нього і добровільно від усього відмовитися, аби лише він мене кохав. І якби він мене кохав, я прийшла б і впала перед ним навколішки і поцілувала б його руку.
Соромно зізнатися: у мене було недосить завоювань, щоб дозволити собі розкіш власного кохання. Погляньмо... хто? Мій перший кавалер — Ремі, сім років тому, і він досі закоханий. Потім Мержевський — три роки тому; востаннє я бачила його цієї зими — він мене все ще любив. Потім Одіффре був трохи закоханий у мене — я це перебільшила... і наробила дурниць. Ґалули не рахую, як і тих, хто любив би мене, якби міг мріяти про таку зухвалість. Брушетті — несамовите кохання, з радістю одружився б зі мною, як і Мержевський, і Пловден теж! Антонеллі дуже мене любив, ми накоїли купу дурниць... я погодилася за нього вийти (після двох місяців ігор у кішки-мишки), заздалегідь знаючи, що брешу — хіба що Антонеллі стане папою. А тепер... пані де Кампрьєн виступала посередницею, ми так злякалися, що мама сказала їй: відповідь можлива лише через рік, а тітонька в пеньюарі і з розпатланим волоссям оголосила, що ніколи не погодиться. Після цього був той лист, про який ви знаєте, — я не відповіла, надіслала свою фотографію. Сама думка — писати чоловіку! Я була надто горда, я і тепер надто горда!
Попри все це я виспівувала на всі голоси і замість того, щоб звинувачувати молодика в підлості, звинувачувала себе в коханні! Що ж! Поклявшись залишатися вірною, попри все, повернутися до Риму, — бо він казав зі сльозами, що не може поїхати за мною, не наробивши нових боргів, не порушивши знову своє навернення, — отже, поклявшись повернутися через три, щонайбільше чотири місяці, я через шість тижнів надіслала ту відому вам депешу. Чи отримав він її? Якщо так — отже, він погодився на розрив; якщо ні...? Приятеля Тройлі, того буржуазного шанувальника Діни, я не рахую.
Нема чого й казати про тих, кого Антонеллі не дав мені представити.
Зрештою, є ще мерзенна маленька пристрасть Міші Ерістова і прекрасне й шляхетне кохання Паші. А далі? Меліссано, Дзуніка і Порчінарі — всі троє були більш-менш закохані, Сантасілья — всім серцем. І це все. Ах! Мало не забула про Даніса — ви ж знаєте пана Даніса, — так от, він був від мене без тями, коли я плутала його з графом де Константеном через його наполегливі погляди і надто очевидне захоплення. Він майже ніколи до нас не навідувався — хіба хтось із Ніцци наважився б іти туди, де був Одіффре?
навскоси
А Іссаєвич? Що мені з ним робити? Його щойно призначено предводителем дворянства і камер-юнкером. А Мішель Гемслі? У Шпатовській.
Тепер у всьому цьому я стогнала щосили — слушно, але недоречно, — що й ставить мене в принизливе становище перед моїми близькими і, мабуть, перед вами!.. Особливо після Лардереля мене вважають найбільш знехтуваною з жінок. Я досить написала про це, щоб у це повірили; мабуть, так воно й є.
Зрештою, підібʼємо підсумок... чи була я досить кохана, щоб дозволити собі нещасливе кохання? Навіщо говорити, якщо те, що спало мені на думку о четвертій вечора, вже далеко.
Віддаючи візит леді Картьє, я надіслала картку від імені пані Башкирцевої та її доньки. Тож ця дама і її дві доньки навідалися до нас сьогодні. Подумайте лишень — їм розповіли, що два чорних доміно з римського Корсо — це ми, що ми зупинилися в готелі «Брістоль» і взагалі все!
Ото ще! Я що, часом, бразильський імператор?
Якби про мене розповідали жахи, вони б не прийшли до нас! Леді Картьє — порядна жінка, її доньки танцюють у всіх... чорних салонах Риму, її брат — монсеньйор; отже, жахів не розповідали!!
Ах! Якби можна було дістати листа до посольства!!!
Я позувала у Валері — він у захваті від моїх поз, попросив мене скомпонувати портрет і просить дозволу виставити його на Всесвітній виставці 1878 року.
— Я матиму почесне місце, — сказав він, — а втім, ви будете лише в доброму товаристві.
Коли мені було вісім років, фотограф Дасоркін у Харкові зробив мій великий портрет для Петербурзької виставки — хоча я аж ніяк не була гарною дитиною.

Примітки

В оригіналі англійською: «dissipated» — «розпусний, розбещений». Марі вживає англійське слово, уникаючи прямоти французького еквівалента. ↩
Валері — назва ательє Станіслава Юліана, графа Остророга (1830–1890), одного з найвидатніших портретних фотографів Парижа; фотографував монарших осіб і знаменитостей по всій Європі. ↩