Вівторок, 3 липня 1877

Я написала матері лютого листа з прокляттям наприкінці.
Ми відвідали шато пана Ворта в Сюренні — пані де Мертен влаштувала це через близьку подругу пані Ворт. Я була виснажена й роздратована слухати, як та дама говорить про кравця мов про його височество, а потім про великих світу цього. Подумати тільки — мені говорять про всіх цих аристократів та знаменитостей: тобто волею-неволею я грала роль у цьому буржуазному й бридкому огляді.
Шато — або радше вілла — це диво, від будки воротаря до голуб'ятні. Вишуканості, старанності, фантазії — всього вдосталь. Є кілька павільйонів і будинок, оранжереї, сади. Але жодне помешкання у світі не схоже на це. Навіть зовнішній вигляд будівель настільки оздоблений, позолочений, прикрашений усім, що ледь можна уявити, — що будинок, самі стіни губляться з очей. Це безум деталей, рококо, бриколу: порцеляна аж на газоні — дивно розставлена серед рослин, квіток. Все, що можна вкласти витонченого, досконалого, вишуканого, дивовижного в ліф чи пальто, — розкидано скрізь. Вишивки, позолота, живопис, емаль, мозаїка, мережива, шпалери, з яких навіть наважуються ледь шити сукні, — тут усього вдосталь. Але аранжовано зі смаком і ніжністю разючими. Здається неможливим, щоб людина, не збожеволівши, могла додумати до цього мільйону дрібничок, з яких кожна окремо є витвором мистецтва, або фантазією, або якоюсь дивиною. Кожні сходи, кожен дзвінок... це невимовне! Можна розбити всі ці будинки на десять тисяч шматків, і кожен із них, безперечно, буде достатньо чудовий, щоб його поставили на полицю. Можна не захоплюватися цим разючим жанром, але треба віддати йому належне: у своєму роді — це величне.
Все, що я читала про найказковіші описи, — ніщо в порівнянні з Сюренню. Оранжереї, прозаїчне скло — влаштовані так, що здаються божественними.
І видно, що ця людина любить все це як митець — тисячі дрібниць видають витончений смак і навіть культ великих людей та прекрасних вчинків. Відчуваєш також певну претензію самому бути великою людиною — це простимо й навіть цілком природно. Кожен у своєму роді. Та й підніматися ось так — через мистецтво, яке охоче називають ремеслом, — можливо, більш заслуговано, більш важко, ніж через те, що само по собі піднесене й серйозне.
А втім, якби хотіти піти далі й серйозно проаналізувати, що спільного мають жіноче вбрання — а отже, половина жінки — з найважливішими інтересами й подіями... можна було б здивуватися. Але для мене це занадто далеко — та й щоб над гарним дослідженням не сміялися, треба, щоб воно виходило від авторитету, завойованого заслугами.
Ці чортові французи — лише опинишся серед них, неможливо не починати майже зневажати всі інші шляхетності, усі інші заслуги, усі інші статки. Здається, що поза цією горнилою немає нічого живого, нічого мислячого, нічого знаменитого! Здається... і справді так воно є: Париж — це дзвін, що сповіщає всьому світові все, що виявилося досить сильним, щоб його вразити.
Пані де Музé, деспотична й вимоглива, без жодного сорому робить безтактні докори:
— Чому її не запросили на Парад.
Ось чого я не розумію — як навʼязуватися, як... одне слово, це панщина: варто посваритися з нею — і тебе будуть паплюжити в усіх закапелках, серед усього мотлоху її знайомств.
20 липня я залишаю Париж, 25 серпня — Екс, 25 вересня — Комо.

Примітки

RSR: Чарльз Фредерік Ворт (1825–1895) — англійський кутюр'є, засновник паризької haute couture; одягав двори Наполеона III і більшості монарших дворів Європи. Його вілла в Сюренні (Villa Worth, збудована 1868–70) була відома своїм надзвичайним декором.