Субота, 23 червня 1877

Серце мені підказало: кожна душа — сестра іншій душі, Бог створив їх парами і зробив чоловіком і жінкою. Світ може якийсь час марно їх розлучати — рано чи пізно їм судилося зустрітись.
Чому ж тоді кажуть, що рідко кохають обоє?
Щоправда, поети й анатоми дивляться по-різному.
Знову це прокляте паломництво, яке мене дратує!!
Ми були у пані де Музе.
Мені незатишно в Парижі, й майбутнє в цьому лігві мене жахає. Я страждаю від того, що живу криючись, і тремчу від думки, що доведеться показатися на люди.
Я так ненавиджу своє минуле, що фотографії, яких переді мною, мабуть, тридцять пʼять, і кожна з яких відображає якесь враження чи інтимну думку, — дратують мене, мені хочеться їх порвати.
Найчарівніший із усіх Жоржів прийшов сьогодні ввечері, пʼяний... у якому стані!
Його красуня кинула його вже двадцять пʼятий чи тридцятий раз за сім років. Звідси — розпач.
Він верзе казна-що й запевняє, що йому сказали, ніби всіх нас ось-ось упечуть у божевільню. Ця нісенітниця мені неприємна — адже я беру все близько до серця, все такого роду. Я так боюся і вигадок, і дійсності, що якби мені сказали, що Президент Республіки виганяє мене з Франції, я б схилила голову й врешті знайшла б розумні причини, щоб виправдати цей акт вищої влади.
А що сталося з моїм бідним Олександром?
Мама пише, що Торлонія був такий любʼязний, що неможливо було не запросити його. Отже, він залишився — хоча мав прямий квиток до Риму, поїхав із дамами до Монако й виїхав лише наступного дня, поснідавши в нас. Можливо, це його роззброїть. Кажуть, він усе захоплено хвалив, усе схвалював, такий зачарований прийомом і нами.
Яка шкода, що такий пристойний, вишуканий чоловік буває пʼяною і злобною скотиною. А проте мушу віддати йому належне: серед усіх чоловіків, яких я знаю, він один із найсправжніших джентльменів, найкраще вихованих, хто вміє найкраще говорити й поводитися — без банальності й без зайвої вільності. Олександр був би таким самим, якби дружба з мамою не давала йому певних привілеїв, що роблять його часом занадто розвʼязним. Я помішана на повазі, і найменша дрібниця мене ранить.
Лякає мене те, що тут мене знають краще, ніж я думала. Так, кілька дам, чиїх імен я ніколи не чула, назвали мене Кароліні і знають мене в обличчя — з Ніцци й Парижа. Увесь більш-менш франтівський Париж більш-менш побував у Ніцці.
Ну й що! Чого тут боятися? Буду вчитися — і... буде що буде.
Я їм у себе: усі ці люди мене нудять.
Розалі розповідає мені про пані Шльондру.
— Послухайте, Розалі, смішно сказати, але мені здається, що диявол звʼязав нас одним мотузком — Олександра і мене.
— Ого-го! то це вам, мабуть, у Неаполі таке наврочили.
— Чому?
— У Неаполі на це великі майстри, мій імператоре!

Примітки

Патріс де Мак-Магон (Patrice de Mac-Mahon, 1808–1893) — президент Третьої республіки (1873–1879). Після кризи 16 травня 1877 р. (Seize Mai) він був у відкритому конфлікті з республіканською Палатою депутатів, яку розпустив 25 червня 1877 р., через два дні після цього запису. ↩
В оригіналі французькою: «comme il faut». ↩