Вівторок, 19 червня 1877

Щодня вже місяць я повторюю, що пʼятнадцятого червня мушу виїхати, і благаю всіх збиратися, щоразу застерігаючи, що чекаю на сцени і прошу вберегти мене від них.
Одне слово — сьогодні мене довели до такого стану, що я готова була залізо кусати! Саме тоді, коли треба їхати, — ті самі виправдання, які завжди висувають із такою холоднокровністю й нахабством!!!
Уже три дні я трохи несповна розуму і ніби в тумані... Я заплакала — вони стояли на своєму; закричала — теж марно; тоді я потрощила все, що могла, сипала жахливими прокльонами і штовхнула, побила тітку!
Пробачте мені цю потворність хоча б за те, що я кажу про неї так відкрито.
Якби ви були на моєму місці, ви, мабуть, не засуджували б мене так суворо.
Після цієї жахливої сцени я впала в таке заціпеніння, що просиділа три або чотири години в тому самому кріслі, поки грали в пікет з Анічковими.
Тітка й мама добрі, милосердні, навіть не ображаються на мене; їх лякало б хіба що щось, що може обернутися проти мене самої. Вони знають, що я напівбожевільна і геть нещасна. Якби мені не було так огидно й жахливо, я б сказала, що вони стали пасивно покірними, і що в тій чорній хмарі, яка мене огортає, я насолоджуюся цією потворною владою.
Пані Анічкова каже, що хотіла б завжди бачити мене такою.
— Ви спокійна, обличчя у вас відпочиле, від нього віє тишею і добротою, і ви гарна.
Уперше з дитинства я провела цілий день серед усіх.
Пані Кондарева прилетіла весела, як пташка, зі своїм кузеном Баранвичем, який був дуже хворий. Ви памʼятаєте його, чи не так, — з перших днів мого приїзду? Пили чай у саду.
Розалі, яка дуже любить пана графа, говорить про нього лише через силу, бо я сміюся, кажу жорстокості, плутаю його зі своїми собаками й закінчую тим, що на цьому світі мені потрібні тільки дві мотузки: одна для нього, друга для мене. Але я змушую її, і вона відповідає:
— Що їй це надто тяжко і що вона вже все розповіла.
— Знаю, але я забула.
— Та ви ж смієтеся з бідолашного пана графа.
— Зовсім ні, мене це забавляє.
— От бачите, вас це забавляє!
— Та ні ж! Мені це приємно! Ну ж бо, повторіть... тобто ось що: про те, що було до подорожей, я знаю все, і з цим покінчено, а розкажіть, що Серафен розповів вам тепер, тепер! Мені не треба ні Серафенових здогадів, ні ваших.
— Ну, як я вже казала, Серафен сказав мені, що пан граф змінився, ох! та ще й як змінився! Я спитала його, як минула подорож, і сказала, що там він, певно, завів багато знайомств. А Серафен каже:
— Ох! та ні, зовсім ні, ви й уявити не можете, як він змінився: він побивається, нудьгує, він уже не такий, як раніше, — одне слово, він сказав мені, що цілком серйозно думає одружитися...
— Це Серафен сказав?
— Та ні ж! Пан граф.
— Йому хочеться одружитися, але це ще нічого не доводить.
— Зачекайте, тоді я (Серафенові) спитала, чи є в нього хтось на прикметі. Ви з мене смієтеся! — сказав він мені отак. Як це я сміюся! Та ви ж добре знаєте, що це панна Марі, і пан граф сам мені це сказав. І все це сталося, може, після листів, які пан граф отримав від родини з Флоренції.
— Це Серафен так гадає?
— А пан граф йому це сказав.
— Тоді пан граф несповна розуму.
— А що ж тут удієш, коли він за вами з розуму сходить!
— Може, колись і сходив, Розалі, давно.
— Та ні ж, тепер.
Ну подумайте, навіщо б таке говорити? Адже в Неаполі останнім часом нічого не говорили, бо нічого й не було.
— То коли ж?
— Це на нього знову найшло в дорозі.
— Хто це каже?
— Пан граф Серафенові.
— Це точно?
— Так.
— Присягніться.
— Присягаюся.
— Головою Господа Бога?
— Оце так клятва!
— Ну ж бо!
— Ну, головою Господа Бога.
— А якщо ви брешете?
— Та кажу ж вам, що ні, і це навіть дуже прикро, бо ще раніше... а тепер ви тільки й знаєте, що смієтеся. А пан граф закоханий у вас і зізнався в цьому Серафенові...
— У Неаполі?
— Ні, в дорозі.
— Присягніться головою своєї матері.
— Присягаюся головою своєї матері.
— Стережіться, не губіть своєї душі.
— Я? Господи Боже! Мій імператоре! Що ж тут такого дивного!
Якби я ні разу не збрехала цій дівчині, я б більше вірила. Але я весь час боюся, що вона вигадує, спираючись на те, що я розповіла їй про вдочеріння маленької Александріни... Зрештою, з цього діалогу ви можете приблизно уявити, що було сказано, бо дещо я змусила її повторити разів по десять.
— Але якби це була правда, Розалі, він поводився б інакше... він не їздив би до Монако.
— Він їздить туди з досади, вже це я добре знаю.
— Стережіться, Розалі, ви вигадуєте.
— Та присягаюся вам, що ні. Ви що ж, думаєте, приємно мати при собі такого чорта, як той Торніоле!
— Він приїхав би сюди... якби це була правда; ну скажіть, що йому заважає?
Поки Розалі говорила про холодний прийом, я думала, що, можливо, щось таки йому заважає, і для будь-кого іншого це була б досить поважна причина. Але мені здається, що він на це не зважає, як і я. Дуже важко бачитися після такого гарненького зʼясування стосунків, як наше. І навіть якби він змінив думку, як повернутися після подібного освідчення і таких листів? Я наводжу всі ці причини заради вас і тому, що всі так думають.
Щодо мене, то не знаю, як так виходить, але я не памʼятаю нічого, що могло б завадити, і мені здається, що він мусить почуватися так само, а це відганяє будь-яку думку про втіху, про повернення... Те, що розповідає моя камеристка, таке природне і так добре узгоджується з тим, чого вона не знає, що мене кортить... завжди кортить повірити в те, що надзвичайно тішить.
Зрештою, я змушую її повторювати мені це, наче чарівну казку.
Мама не їздила до Монако, тож новин немає жодних...
Пані Кондарева щойно звідти: Олександра там не було. Розалі, яка вранці ходила до слуги, чула, як пан граф у ліжку говорив сумним, хворим голосом. Отже, він лишився вдома, мій бідолашний любий, як же він, мабуть, нудьгував.
Він не бачив моїх покоїв, яка шкода. Ба! вчорашній відчай минув, а щодо Олександра, то я, як і раніше, повторюю собі ту фразу Маргарити: «Любий Олександре, (Валентин) якщо Бог мене почує, я тебе ще побачу...»

Примітки

В оригіналі італійською: «cameriere». ↩