Вівторок, 19 червня 1877

Щодня вже місяць я повторюю, що п'ятнадцятого червня мушу виїхати, і благаю всіх збиратися, щоразу застерігаючи, що чекаю на сцени і прошу мене від них позбавити.
Одне слово — сьогодні мене довели до такого стану, що я готова була залізо кусати! Саме в момент від'їзду — ті самі виправдання, що завжди висуваються з такою холоднокровністю й нахабством!!!
Вже три дні я трохи несповна розуму і ніби в тумані... Я почала плакати — не допомогло; кричала — теж нічого; тоді я б'ю що попало, виказую жахливі прокляття і штовхаю, б'ю тітку!
Пробачте мені цю потворність хоча б за те, що я кажу про неї так відкрито.
Якби ви були на моєму місці, ви, мабуть, не засуджували б мене так суворо.
Після цієї жахливої сцени я впала в таке заціпеніння, що просиділа три або чотири години в тому самому кріслі, поки грали в пікет з Анічковими.
Тітка й мама добрі, милосердні, навіть не ображаються на мене; їх лякало б хіба що щось, що може обернутися проти мене самої. Вони знають, що я напівбожевільна і геть нещасна. Якби мені не було так огидно й жахливо, я б сказала, що вони звикли до пасивної покори, і що в тій чорній хмарі, яка мене огортає, я насолоджуюся цією жахливою владою.
Пані Анічкова каже, що хотіла б завжди бачити мене такою.
— Ви спокійна, обличчя у вас відпочиле, від нього віє тишею і добротою, і ви гарна.
Вперше з дитинства я провела цілий день серед усіх.
Пані Кондарефф прилетіла весела як пташка зі своїм кузеном Баранвичем