Понеділок, 11 червня 1877

З восьмої до п'ятої ні на що путнє немає часу — так пригнічує задуха і стільки часу пожирають трапези. Учора ввечері, поки грали в карти, я зробила щось на кшталт ескізу при світлі двох свічок, що їх вітер гойдав надто сильно. А сьогодні вранці я ескізно намітила на полотні наших гравців — Валіцького, Данілову, Біховця та Анічкова. Я аж загорілася намалювати чотирьох людей, що сидять, відтворити пози долонь, рук, вирази облич. Досі я малювала лише окремі голови — великі й маленькі — і задовольнялася тим, що розсівала їх по полотні, мов квіти.
Я ще заготовила вугільним олівцем картину такого задуму: безлюдний пляж із великою пальмою на передньому плані; під пальмою стою я, розкинувши руки до горизонту й закинувши голову в розпачі; у хмарах видно купол Святого Петра, флорентійський собор, Везувій і так далі. Діна — поруч зі мною, навколішки, у глибокому пригніченні. Пінчо — переді мною і, наскільки собаці це доступно, наслідує мою позу, рвучись до Міражу. Праворуч на лавці сидять тітка, пані Кондарефф і мама — всі три дуже сумні; біля маминих ніг — Пратер, серйозний і сумний, як завжди; над головами цих дам — маленькі стрілки, що злітають до неба, де видно рулетку. Валіцький із такою самою стрілкою стоїть і заломлює руки перед порожнім гаманцем. Поруч із Пратером — Віктор і Багатель; вони дивляться на нього — адже звикли, що він женеться за щурами, — нічого не тямлять і непокояться. Ліза тут-таки, нічого не робить; зрештою, дідусь у халаті стоїть спиною до всіх і простягає руку Ренару. От так народ — заввишки всього по десять сантиметрів.
[На полях: Ідея цієї картини належить Діні.]
Я малюю не дуже добре, тому це лише жарт — але я закінчу його сяк-так, бо так хочу, і під пензлем у мене виходять речі, які мене дивують, враховуючи, як мало я вчилася. Ви самі знаєте: не рахуючи жахіть Бенса і якоїсь мазанини, що тільки зашкодила, — я взяла тридцять два уроки в Римі, і все.
Дідусь пропонує тридцять франків за портрет Ренара, посилаючись на те, що пан Вабель у Бадені робив собачі портрети за таку ціну. Гаразд, але я не гаятиму часу на такі дурниці заради тридцяти франків!!! Тридцять франків — це досить за те, що я б зробила, навіть за те, що робив Вабель, але воно того не варте. Мої бідолашні рученята страждають від усіх цих фарб, і мені так жарко, я задихаюся.
Я так обожнюю себе, так себе тішу, що за обідом була мов навіжена, говорила такі фантастичні, такі несосвітенні речі... Там були тільки Марі Леонтьєвна, Діна і Ліза. Тато прогулюється в саду — сам, як десять років тому. Я показала йому портрети Алессандро й Мелісано — він визначив їх одним словом.
— Той, що праворуч (Мелісано), — сказав він, — істота глибоко сластолюбна; в його носі зосереджені всі пристрасті; інший же — дуже потертий, хоч і молодий.
Мене навідала одна думка: як же так — я так галасувала про приниження через бідолашного Одіффре, про кохання й приниження через Антонеллі, тоді як Алессандро порівняно обійшла мовчанкою??
Бо, повторюю тобі, уперта ти тварина: налаштувавшись зробити з Еміля другого Мержевського, я здивувалася й засмутилася, як дитина, а розлючена тим, що мушу це записувати, перебільшила свої шаленства, аби краще передати, наскільки мені це здалося негідним і наскільки мало я до цього звикла. Згодом Одіффре поповнив родину Говардів, Петтонів і т. д. Антонеллі... О, той був Божою карою. Бог зробив мене дурною, щоб я терпіла образу, прощала її, говорила нісенітниці, поводилася як навіжена, як дика — і без кохання, без жодної зацікавленості! Я знала, що він — не той чоловік, якого хочу; ні грошей, ні почестей. Племінниця папи... фатальна ідея!.. Гаразд, засиплемо землею цю могилу — рік мого життя, що вмер після такої сумної хвороби! Ні! Я забула б цю брудну пригоду хіба тоді, коли б могла переродитися, скинути стару шкіру, змінитися цілком.
Але Алессандро... усе, що може мене скривдити, — моя власна вина, і в усьому цьому епізоді я не знаходжу нічого, що можна було б закинути. Я кохала його, а він мене — ні; зрештою, я залицялася до нього — без жодного успіху. Він теж залицявся до мене, але — ще навіть не знаючи мене... Я ні на що не скаржуся, більше не кохаю його — і шкода. Дорогою до Масси Алессандро сказав мені, що Антонеллі хвалився, ніби я кохала його і він умовив мене приїхати до Риму вдруге. І Алессандро досить часто наголошував на особливих залицяннях, які виявляв до мене Римлянин. Мабуть, я заслужила на цю підлість. Звідки в мене ці думки, коли йдеться про смолоскипну процесію до мушмули, під якою нещодавно задушили щура — того щура ми кладемо в ліжко Валіцькому так, щоб ноги одразу ж наштовхнулися на нього, і в той самий момент цей щасливець розчавить яйця під простирадлом.
Потім ми поставимо тарілки з водою в ліжко Діні, а я пишу тітці листа, де повідомляю, що вже завтра її викличуть до суду за суму вісімсот п'ятдесят франків — заборгованість за послуги екіпажу Позаті, Шарлю. Це ім'я кучера Алессандро. Завтра буде трохи гамору — бідна тітка, вона готова буде лізти на стіну від такої грошової претензії.
Нарешті, після тридцяти пробіжок угору-вниз і після того, як зламала ключ, повертаючи його, щоб дістати варення, я повернулася до свого царства, але прийшла пані Кондарефф — і ми розмовляємо та сміємося до дванадцятої [години].
Бо, бачите, мені треба зробити дві речі, хоч Алессандро і казав, що у цьому світі люди роблять лише одне з двох... Отже, спочатку я мушу поїхати... дізнаєтеся, чи поїду, а потім — відправити з Женеви, де в пані Кондарефф є квартира, чоловік і речі, коробку з дюжиною живих мишей моєму дорогому другові Маркуару і ще одну коробку з парою так само живих щурів — а щоб усі ці звірятка були в доброму здоров'ї, ми зробимо в дереві отвори й покладемо поживи на два дні.
Уявляєте цю колонію в музеї швейцарця, а тих щурів — у кімнаті Лардереї, я певна, він жахається щурів, у нього вигляд людини, що їх жахається.
Що ж до бідолашного колишнього Одіффре — все це надто розкішно для нього, і відколи в нього немає замку, він задовольниться конвертом, повним бліх — але живих, будь ласка.